Непомітно жінки здружилися. Вероніка розповідала Неллі Сергіївні про своє життя, починаючи від дитинства до сьогодні. Старенька оживала в прямому сенсі на її очах. Вона зустрічала Вероніку так, немов та була її рідною донькою. Неллі Сергіївна вже не лежала в ліжку, чекаючи свого кінця. Виявилося, що вона дуже жива, швидка і з почуттям гумору. Дружба з Веронікою ніби впорснула в неї цілющі сили та енергію. Жінка без угаву щебетала, згадуючи цікаві й смішні історії зі свого життя. Вероніка відзначила, що жінка вже менше говорить про втрати у своєму житті. Нормальне харчування, яке їй забезпечила Вероніка, зробило свою справу. Неллі Сергіївна, звісно, не могла набрати вагу при такому захворюванні, але її губи порожевіли, на щоках з’явився нехай не рум’янець, а легкий відтінок, але, найголовніше, в очах жінки не було того розпачу й безвиході, як раніше. Коли вона про щось розповідала, Вероніка все частіше ловила в Неллі Сергіївні блиск життя. Іноді Вероніці здавалося, що лікарі помилилися з діагнозом, настільки саме життя відчувалося в цій худенькій невисокій жінці.
– Я тут вийду, – сказала Вероніка Кірі, попросивши зупинитися біля арки між двома будинками.
– Тебе де забрати?
– Тут же. Ти тільки попередньо зателефонуй, щоб я встигла попрощатися з Неллі Сергіївною й дійти сюди, – сказала Вероніка.
Неллі Сергіївна чекала на Вероніку, стоячи біля вікна. Так було щоразу. Коли Вероніка підходила до будинку й дивилася на вікна, у ньому незмінно бачила завмерлу в очікуванні людську фігуру. Це було улюблене місце старенької. Про це Вероніка здогадалася, коли мила батареї опалення. На них в одному місці були липкі й чіткі відбитки рук. Скільки ж днів і років вона ось так стояла, споглядаючи життя за вікном із квартири, де цього життя не було вже вісімнадцять років?!
Вероніка привітно помахала рукою самотній фігурці у віконному отворі. Тюлева занавіска колихнулася, і силует зник. Поки Вероніка підніметься сходами на третій поверх, Неллі Сергіївна відчинить двері і буде чекати на неї в коридорі.
Вероніка нагодувала жінку, залишки їжі поставила в холодильник.
– Коли захочете їсти, – сказала Вероніка, – підігрієте. Добре?
– Звичайно! Спасибі вам велике! Я ніколи не їла таких смачних страв. Ви так добре готуєте!
Звичайно, вона не буде не те що їсти, але й не відкриє холодильник. Щоразу Неллі Сергіївна обіцяла Вероніці їсти, але все залишалося недоторканим до наступного візиту, немов при її появі життя в цих стінах оживало й знову зупинялося на тій самій точці, коли вона покидала квартиру.
– Сьогодні ми з вами дістанемо вміст цього мішка, – сказала Вероніка.
У кутку за ліжком стояли не розпаковані два поліетиленові мішки з речами та валіза. Вероніка діставала речі з мішка. Усе було ідеально випране та випрасуване.
– Ой! – Неллі Сергіївна раділа кожній речі, як дитина. – Це ж моя нічна сорочка! – сплеснула вона руками. – Мені вона дуже подобається. Подивіться, Вероніко, які ніжні блакитні квіточки! І головне, що це не синтетика, а справжня бавовна. Таких зараз уже немає!
Вероніка питала, на яку поличку шафи покласти ту чи іншу одежу.
– Що ви! Не треба. Я сама! – заперечувала старенька, але Вероніка наполягала на своєму. Вона знала, що все залишиться так, як є, за її відсутності нічого не зміниться.
– А це мої улюблені шкарпетки! А я лежу якось вночі і думаю: куди я їх приткнула? – вигукнула старенька, побачивши вовняні шкарпетки.
Частина речей із синтетики не витримала випробування часом – вони просто розламувалися, як вафельні коржі. Їх Вероніка склала в шафу окремо, щоб непомітно викинути. Із самого дна витягла червону водолазку.
– Це Ларисочки, – сказала жінка. Вероніка злякалася, що мимоволі розтривожила душевну рану старенької, але та досить-таки спокійно продовжила: – Я їй подарувала на чотирнадцятиліття. Правда, красива кофтина? Я хочу її зараз одягти! Допоможете мені?
Вероніка допомогла жінці переодягтися.