– Так краще? – запитав Захар.
– Так, дякую, – вимовила Вероніка вже спокійно.
– Може, приляжеш?
– Ти хотів зі мною поговорити, – сказала вона. – Я – теж.
– Я тебе уважно слухаю, – Захар усміхнувся й присунув ближче до Вероніки столик, на якому в триярусній вазі були майстерно викладені фрукти. Чуттєва, невпевнена в собі й перелякана Вероніка вабила його надзвичайно.
– Наша зустріч була випадковою.
– Згоден.
– Я про неї забула й хочу, щоб ти теж забув, – сказала вона, не дивлячись на Захара.
– Забути?
– Так! – пролунало впевнено й наполегливо.
– Навіщо? Знову скажеш: «У мене сім’я, чоловік, син, квартира, машина»?
– Так.
– Ти хочеш сказати, що задоволена своїм життям?
– Так.
– Своїм одягом?
Вероніка обсмикнула на колінах сукню, зігнула ноги, намагаючись заховати босоніжки, на яких їй тільки вчора пришили порвану пряжку.
– Мій одяг повинен приносити задоволення мені, а не іншим, – сказала вона невпевнено.
– З’їж персик, – сказав Захар, сівши поруч із нею.
Вероніка відкусила персик. Він був солодким і прохолодним. Скільки разів, проходячи по базару крізь стрій із викладених гіркою всіляких фруктів, вона замірялася купити персики, але так і не зважилася – було шкода витрачати гроші. Вона з таким задоволенням їла, що не звернула уваги на те, що Захар присунувся до неї ближче й поклав руку на плече.
– Смачно? – запитав він.
– Дуже! – кивнула Вероніка. Вона доїла, і в руках залишилася кісточка. Вероніка подивилася на Захара, не знаючи, куди її треба покласти: на стіл чи у вазу. Захар зупинив свій погляд на маленькій крапельці соку. Він дивився, неспроможний відірвати погляд від бурштинової крапельки на яскравих без помади губах. Захар пригорнув Вероніку до себе і, ледь торкнувшись, зняв губами завмерлу крапельку. Її губи були солодкі і м’які. Він чув, як здригнулося чи то з переляку, чи від збудження її тіло. Йому захотілося притиснути Вероніку до себе й не відпускати. Не давши їй отямитися, Захар почав пристрасно цілувати губи, обличчя, шию…
Від його дотиків Вероніку миттєво накрила тепла хвиля. Спочатку вона ще усвідомлювала, що потрібно відштовхнути Захара, але спокуса відчути ще хоч раз те, чого ніколи не було з чоловіком, затьмарила тверезий розум. Він пристрасно покривав її поцілунками, а їй було соромно, але так приємно. Вона прикрила очі і всім тілом потягнулася до нього, забувши про пристойність. Її охопила хвиля ніжності й пристрасного бажання злитися в одне ціле. Вероніка відкинула геть свою стриманість, віддавшись бажанню знову відчути себе жінкою…
Захар зупинив автомобіль біля того самого скверика, де забрав Вероніку.
– Коли ми зможемо побачитися знову? – запитав він.
– Ніколи, – відповіла вона тихо. Почуття провини за свій вчинок знову охопило Вероніку. Тільки тепер вона усвідомила, що зробила помилку, піддавшись спокусі. – Я не хочу більше тебе бачити, – сказала вона, не дивлячись на Захара. – Прошу тебе, не дзвони мені.
– Я не можу обіцяти те, чого не зроблю.
– Це моє прохання.
– Я можу зробити не все, але багато чого. Пообіцяти не телефонувати тобі? Не можу. Пробач.
– Я не буду з тобою бачитися й відповідати на твої дзвінки, – сказала Вероніка й вийшла з машини, голосно грюкнувши дверцятами.
Вона йшла, не озираючись. Почуття провини так на неї навалилося, що здавалося, усі навколо знають, чим вона нещодавно займалася. Їй хотілося одного: прийти додому раніше за чоловіка та прийняти душ, повністю змивши із себе запах коханця.
Проклинаючи себе за хвилинну слабкість, Вероніка минула скверик і на розі будинку побачила натовп людей. Там грала музика, а вхідні двері на першому поверсі оточували різнокольорові повітряні кульки. Дівчина у фірмовому одязі закликала відвідати відкриття нового магазину й придбати товари зі знижками та за акційною ціною.
– Тільки сьогодні ви можете купити два товари за ціною одного! – дзвінко, голосом зразкової піонерки викрикувала дівчина. – І це ще не все! Другий товар по чеку ви зможете придбати зі знижкою п’ятдесят відсотків! Ми відкрилися! – проголосила вона урочисто й відчинила перед покупцями двері.
Вероніка згадала, що через два тижні буде день народження Назара. Щороку вони з чоловіком дарували одне одному що-небудь потрібне з парфумерії. Найчастіше вона купувала «Аrko» для й після гоління. Недорого, і Назара це влаштовувало.
Вероніка попрямувала відразу в чоловічій відділ.
«Цікаво виходить, – подумала вона, розглядаючи полички з красиво та зі смаком виставленою продукцією, – у чоловічому відділі одні жінки. Невже немає самостійних чоловіків?»