– Я не маю права на вас ображатися, – відповіла Вероніка.
– Мені справді шкода цих дітей. Важко, коли вбивають надію.
– Ви вважаєте, що мені потрібно їх знайти?
– Я б на вашому місці знайшла й попросила вибачення. Не знаю, чи зможуть вони пробачити, але ви б очистили душу. Упевнена, вам стало б легше. А так почуття провини з роками буде вас тиснути більше й більше. І не тільки через те, що обдурили дітей. Ви вбили в них віру в людську доброту. До того ж ви дали слово їхній вмираючій матері. Ось вона бачить вас звідти, – старенька вказала пальцем угору, – і немає її душі спокою, знемагає нещасна.
– Але мені чоловік не дасть грошей на поїздку. Він не завжди мене розуміє.
– Я дам вам гроші. Відкладала собі на смерть, але вона хай почекає. Поруч із вами мені захотілося ще хоч трошки пожити. На той світ усі знають шлях, але ніхто не повернувся звідти, – зітхнула Неллі Сергіївна.
– Я не візьму у вас гроші, – категорично заявила Вероніка. – Про це не може бути мови!
– Ви для мене стільки зробили!
– Якщо ви вважаєте, що я вам допомагаю через гроші…
– Я багато років жила, не приносячи нікому ні шкоди, ні користі. Від якоїсь травинки й то користь – корівка поїсть, молочком дитинку нагодують… А від мене що? Я існувала, занурившись із головою у своє горе, а могла б допомогти якій-небудь мамі-одиначці доглянути за дитиною. Або можна було б піти в інтернат і навчити дітей вишивати, наприклад. Я нічого після себе не залишу. Покину цей світ – ніхто й не згадає, що була ось така Неллі Сергіївна.
– Ну що ви?! Я вас ніколи не забуду!
– От і візьміть гроші. Навіщо вони мені? Нехай вони підуть на добру справу.
Вероніка взяла гроші, пообіцявши відпрацювати, роблячи старенькій уколи. Удома вона поділилася своїми намірами з Назаром.
– У нас немає грошей на твої дурні витівки, – відразу сказав він.
Вероніці довелося збрехати, що вона накопичила потрібну суму.
– Начебто свого сина немає, – сказав Назар, побачивши, що Вероніку вже не зупинити. – Теж мені мати називається, – пробурчав він і зачинився у спальні.
Розділ 37
– Вибачте мені, не знаю, що на мене найшло, нечиста сила підбила, – сказав Тимур, опинившись у кабінеті власника «лексуса». Його охопив відчай, коли він згадав про Діану. Треба бути повним ідіотом, щоб піти на злочин, не зваживши всі «за» і «проти». Було мало надії на милосердя чоловіка в дорогих, начищених до блиску черевиках, у костюмі, явно зшитому на спецзамовлення, зі швейцарським годинником із хронометром. Але треба спробувати, і Тимур продовжив: – Я не злодій, а тут найшла якась мара…
– Легких грошей захотілося? – запитав чоловік. За його незворушним голосом важко було здогадатися, що він задумав. Він не кричав, не кипів від злості й не поспішав викликати міліцію.
– Важке матеріальне становище… Воно затуманило мені розум. Ви залишали машину незамкненою, і я піддався спокусі, – плутано пробелькотів Тимур, скоса зиркнувши на застиглого, мов статуя в парку, бритоголового хлопця біля дверей.
– А заробити гроші не пробував? – іронічно запитав чоловік.
– Мене збила автівка, ось тепер не беруть на нормально оплачувану роботу.
– І що мені тепер із тобою робити?
– Не знаю, але йти за ґрати за дурницю? Не хотілося б. Це була моя велика помилка, яку я ніколи не повторю.
– За все в цьому житті треба платити, і за помилки теж.
– Я заплачу! – пожвавішав Тимур. – Скільки я винен?
– Чим?
– Я зароблю! Обіцяю вам.
– Де? Хто тебе такого, – чоловік кивнув у бік, де під стіною стояли милиці, – візьме на роботу?
– Не знаю, – стенув плечима Тимур.
– Я візьму тебе до себе на роботу, – сказав чоловік, уважно подивившись на Тимура. – Ти будеш пристойно заробляти.
– А як же моя нога?
– Робота не курна, – продовжив він, – та є одне «але». Ти повинен уміти тримати язика за зубами – це головна умова. Де ти працюєш, чим займаєшся і скільки заробляєш, ніхто не повинен знати, навіть твої близькі та друзі.
– Що я повинен буду робити? – глухо спитав Тимур, передчуваючи недобре.
– Продавати розважальні порошки в моєму клубі, – відкрито сказав чоловік.
– Наркотики?!
– Або «так», або… – Чоловік схрестив чотири пальці, зобразивши решітку. Він повільно підніс «зображення» до очей і подивився на Тимура крізь схрещені пальці.
Тимур зрозумів, що в нього є один вихід.
– Я згоден, – сказав він. – А що я повинен буду продавати? Героїн?
– І «травку», і «білий», і кокаїн, й іншу погань – у нас повний фарш. До речі, як тебе звати?
– Тимур.
– Мене – Захар Єфремович, а це – Сеня. У нього весь товар, він тебе ознайомить із повним асортиментом, назвами, якими користуються наші клієнти, розповість, скільки коштує один «чек».