– Мені сказали, що вона кудись поїхала, – наполягала Вероніка, твердо вирішивши, що не повернеться додому, поки все не дізнається. – Ви знаєте куди?
– Діана мені не доповідала, – холодно відповіла комендант.
– Можливо, хтось знає?
– Я не збираю плітки.
– А її брат Тимур? Кімната ще числиться за ним?
– А хто ви така, щоб вести допит? – В очах жінки-яги блиснули незадоволені іскри. – Ви з податкової чи з паспортного столу?
– Що ви?!
– Тоді йдіть, жіночко, звідки прийшли, не заважайте мені працювати!
– Я їхня тітка. Я багато років не бачила своїх племінників. – Вероніка спробувала достукатися до холодного, як їй здалося, серця коменданта. – Мені дуже потрібно їх побачити чи хоча б дізнатися, де вони живуть.
– Тут ви їх не знайдете, це я точно знаю. Ні Тимур, ні Діана тут не живуть.
– Я приїхала здалеку. У мене немає можливості часто приїжджати. Скажіть хоча б, Тимур тут прописаний?
Комендант оглянула Вероніку з ніг до голови, немов оцінювала товар у магазині. Вероніка зрозуміла цей погляд по-своєму. Вона дістала з гаманця першу-ліпшу купюру, стиснула її в долоні й засунула в кишеньку кофтини коменданта. Обличчя баби-яги не виявило ні здивування, ні обурення, ні подяки.
– Ну і що з того, що він тут прописаний? – зволила вона вимовити після затяжної паузи.
– Він приїжджає сюди?
– Ні. Місце прописки з місцем проживання може не збігатися – це не заборонено законом, а що не заборонено, то дозволено, – на одній ноті протягнула жінка-яга.
– Дорогенька, прошу вас… – почала Вероніка, усе ще не втрачаючи надії.
– Я вам не «дорогенька», – зупинила її комендант. – І я не знаю, де живе Тимур.
– Мені дуже треба їх знайти. Розумієте, я втратила слід своїх племінників давно.
– Я не приватний детектив і не німецька вівчарка, щоб узяти слід.
– Знаю, – зітхнула Вероніка. – Тільки ви мені можете допомогти, більше ніхто. На вас уся надія.
– Я насправді не знаю, де вони живуть. І ніхто тут не знає.
– Шкода, – сказала Вероніка і вже зібралася йти, як її осяяла думка.
Вона дістала маленький блокнот із відривними листочками й написала: «Подзвоніть мені», записавши номер свого мобільного телефону.
– Ось, – простягнула вона записку жінці, – передайте, будь ласка, Тимуру, коли він тут з’явиться. Можна і Діані, якщо раптом…
– Добре, – сказала жінка. Записка зникла в тій самій кишені сірої в’язаної кофти, – я передам, коли хтось із них тут з’явиться.
Вероніка подякувала жінці й попрощалася з нею. Вона не чула, як комендант, вийшовши з вахтерської, пробубоніла собі під ніс:
– Тітка, бачте, знайшлася! А де вона була раніше? Слід вона втратила… Чи прописаний тут Тимур? Либонь, дізналася, що в сиріт житло є, от і приперлася. Напевно, чоловік із дому вигнав, жити ніде. Дулю тобі, а не кімнату Тимура!
Жінка, не глянувши на записку, порвала її на дрібні шматочки й викинула в смітник. Кімнату Діани купив її племінник – це вона знайшла йому дешеве житло, а кімнату Тимура купить її хрещениця, коли він буде продавати. Ось це називається турботою, а не «візит ввічливості», тітонько…
Вероніка так просто не здалася. До самого вечора вона сиділа за рогом будинку. Коли почали повертатися додому жителі гуртожитку, вона підходила до них, сподіваючись дізнатися що-небудь про від’їзд Діани і Тимура. Комендант сказала правду. Ніхто не знав, куди й навіщо виїхали Тимур і Діана, знали тільки, що Діана навіщось поспішно й дешево продала своє житло, Тимур цього разу з нею не приїжджав. Це видалося дивним, оскільки зазвичай брат завжди був поруч із сестрою. Ще Вероніка дізналася, що Діана й Тимур були дуже замкнуті й не розповідали про свої плани. Близьких друзів у них не було – у своє особисте життя вони не впускали сторонніх.
Пригнічена, засмучена невдалою поїздкою, втомлена й голодна, Вероніка приїхала на автовокзал, але останній автобус вирушив півгодини тому. Їй не залишалося нічого, як їхати на залізничний вокзал. Вона взяла квиток і кілька годин чекала поїзд. Уранці поїхала не додому, а до Неллі Сергіївни.
– Ну що? – запитала старенька з порога, забувши привітатися.
Підсумки поїздки красномовно відобразилися на обличчі Вероніки. Вона попила чай із Неллі Сергіївною, розповівши про подорож.
– І знову я повернулася до вихідної точки, – Вероніка підбила підсумки. – Не знаю, чи правильно я діяла, чи ні, але мені й далі належить жити в невіданні й бачити жахливі сни. Усю дорогу думала: чи все я зробила, щоб їх розшукати?
– Ви ж записку з проханням зателефонувати залишили?
– Так, залишила.
– Пробачте, – Неллі Сергіївна з незручності смикала куточок халата, – я хотіла запитати…