Микита закінчив писати. Тільки тепер помітив, що весь спітнів і піт капав прямо на аркуші зошита. Хвилини екстазу минули, і він уже не міг писати. Утомлений, ліг на ліжко, не роздягаючись – на це в нього, як у героя його розповіді, не залишилося сил. Микита знав, що завтра він не буде перечитувати написане, щоб відкоригувати або щось змінити в тексті. Він так само знав, що прихід наступного дня його не радуватиме. Як завжди, буде жахлива депресія, у роті буде сушити, не захочеться навіть їсти. Та й як їсти, коли світ навколо не милий, а ще нудить і болить шлунок?
Розділ 41
Захар Єфремович нагадав Вероніці про себе раптовим дзвінком. Добре, що вона саме йшла на виклик. Дзвінок її так налякав, немов телефонували з того світу. Серце тривожно затріпотіло в грудях, як у загнаного в пастку звіра. Вона усвідомлювала, що зробила помилку, за яку тепер розплачується. Надалі вона буде обачнішою, бо жити весь час у напруженні і здригатися від кожного дзвінка ставало нестерпно.
– Я ж просила тебе більше не телефонувати, – сказала вона замість привітання.
– Пробач, що потривожив, – прозвучало для неї несподіванкою, – я не збирався втручатися у твоє особисте життя, але дещо трапилося.
– Що?
– Мені потрібна твоя допомога, – сказав він.
– Моя?! І чим же я можу тобі допомогти? – запитала Вероніка, трохи заспокоївшись.
– Я не можу все пояснити по телефону – це довго і в мене залишилося мало грошей на рахунку. Зараз телефон вимкнеться, і я залишуся сам на сам зі своїми проблемами.
– Захаре, я ніяк не зможу вирішити твої проблеми, – сказала вона. – Так що бувай!
– Вероніко, – попрохав він, – почекай, не відмовляйся! Мені справді дуже погано!
– Виклич «швидку», – порадила вона. – У мене все одно немає транспорту.
– Я зараз пришлю за тобою машину. Де ти зараз знаходишся?
– Краще сам їдь до лікарні, – порадила Вероніка.
– Не знаю, чи допоможуть мені там. Мені потрібна твоя порада. Я тебе ніколи ні про що не просив, а зараз дуже прошу. Не відмов у моєму проханні, і я обіцяю, що більше тебе не потривожу.
Вероніка задумалася. У його голосі були тривога й невпевненість. Можливо, варто приїхати, щоб раз і назавжди обірвати цей ганебний зв’язок…
– Кажеш, що більше мене не потривожиш? – перепитала.
– Даю слово.
– Ніколи?
– Ніколи!
– У мене залишився ще один пацієнт.
– Назви адресу, де ти будеш, – сказав Захар Єфремович.
Вероніка з неприхованим хвилюванням переступила поріг будинку Захара Єфремовича.
«Як ніч і день, зима й літо», – подумала вона, порівнявши своє убоге житло з розкішшю будинку, у якому опинилася. Їй здавалося, що вона жебрачка, яка не працює, а живе тільки тим, що Бог пошле. Але ж вона все життя працює не покладаючи рук, намагаючись побачити світло в кінці темного тунелю, а воно все віддаляється.