Захар Єфремович не міг не помітити, як захоплено Вероніка дивиться і на картини в золотій оправі, і на багато оформлений камін із гордо завмерлими на ньому бронзовими статуетками, і на дорогі італійські меблі з натурального дерева. Увійшовши до будинку, вона зняла біля порога свої стоптані чорні дешеві босоніжки й тепер виглядала трохи безглуздо серед цієї розкоші.
Захар Єфремович мимоволі згадав своїх колишніх жінок, які жили в цих стінах. Вони були доповненням до інтер’єру, а Вероніка – зайвий елемент, який випадково потрапив сюди і готовий зникнути будь-якої миті. Але Захару Єфремовичу не хотілося, щоб Вероніка зникала. У своїй розгубленості, вражена побаченим, вона приваблювала його все більше й більше. Він уже уявив собі, як вона входить до цієї кімнати на високих підборах, витончена, красива, доглянута, з макіяжем і новою зачіскою. Такою він хоче її бачити. І так буде, бо Захар Єфремович завжди домагається того, що намітив. Він не любить недоведених до кінця справ. Йому довелося багато чого переосмислити й передумати. Підсумком його роздумів було те, що саме Вероніки йому не вистачає в цьому будинку. Її майже дитяча наївна усмішка повинна прикрасити стіни його будинку не гірше за дорогі картини. Не так просто змусити її змінити свій звичний плин життя. Вероніка належала до тієї категорії людей, які, вдягнувши одного разу на себе хомут, звично будуть ходити в ньому, так і не пізнавши всі принади життя. Для того, щоб змусити її розлучитися з минулим, Захар Єфремович придумав нехитрий план, для здійснення якого йому потрібно було під будь-яким приводом виманити Вероніку з дому, щоб зустрітися з нею саме тут. Зробити це виявилося навіть простіше, ніж він думав. Наївна простота! Вона справді повірила, що він, Захар Єфремович, який може не все, але дуже багато чого, потребує її допомоги. Йому подобалося бачити захоплення в її очах, і він вирішив показати їй будинок і садибу.
– Т-а-а-к, – протягнула Вероніка, – шикарно ти живеш!
– Намагаюся жити не гірше, ніж інші.
– Я теж стараюся, – сказала вона із сумом у голосі, – але в лікарів дуже навіть скромна зарплатня.
– Працювати можна двома руками, а заробити однією головою. Утім, це я так, до слова. Значить, тебе не влаштовують ні зарплатня, ні твій побут?
– Напевно, – сказала вона невизначено.
– Це добре, що в тебе є мужність подивитися правді в очі. Я зустрічав таких людей, які їдять хліб із сіллю й кажуть, що все їх влаштовує.
– Можливо, у них запити невеликі.
– Ні, у них просто погано з фантазією.
– Усе пізнається в порівнянні, – сказала Вероніка. – Поки не бачиш ось такої розкоші, здається, що живеш нормально, не гірше й не краще за всіх. Важко? А кому зараз легко? А побувавши в такому ось будиночку, розумієш, що народився сірою мишею, доля котрої – гризти сухар, який зронили пани при обіді. Так і проживеш у злиднях, відмовляючи собі у всьому, – сказала вона сумно. – Але кожному своє.
– Це все може стати твоїм хоч зараз.
– У тебе своє життя, у мене – своє. Я вже це казала.
– Тебе не влаштовує твоє життя? – Захар Єфремович подивився їй прямо в очі. – Зміни його, ти ж не дерево.
– На жаль! – Вероніка всміхнулася. – Пізно щось міняти. У мене є родина…
– Чув. Знаю, що є квартира, чоловік, син. Може бути набагато більше. Знаєш, що я тобі скажу, Вероніко? Якщо хочеш пити, то форма посудини з водою не має значення. Усе у твоїх руках. Ти можеш почати нове життя, у якому в тебе буде й родина, і діти, і багатство, – з жаром виголосив Захар Єфремович. – Не поспішай сказати «ні». Подумай гарненько, щоб потім не шкодувати.
– Я ні про що не шкодую. Я не зовсім задоволена своїм життям, але в мене є мета: я хочу добитися, щоб мій син не жив так, як живу я зараз. Коли він стане на ноги, буде легше. Того, що я заробляю, мені буде достатньо.
Вона загадково всміхнулася, змусивши Захара Єфремовича будувати всілякі здогади. Він намагався зрозуміти, що в неї на думці і як можна добровільно йти по життю у злиднях, якщо випадає шанс усе в ньому змінити на краще. Може, вона хоче більшого? Він і сам подумував про новий, сучасний будинок. Каміни, басейни, більярдна – це вже пережиток минулого.
– Вероніко! – Він важко дихав від хвилювання. – Я кохаю тебе! – сказав, поклавши руки їй на плечі.
– Мене? – перепитала вона. У її голосі пролунала легка іронія. – Ти мене зовсім не знаєш.
– Я покохав тебе тоді, коли вперше зустрів у селі. Ти була такою гарною, милою дівчиною. Просто я був молодий і дурний. Хто з нас не робив помилки в молодості? Якщо є такий, нехай кине в мене камінь. А потім, коли я зустрів тебе через багато років, зрозумів, що саме таку жінку я шукав усі ці роки, – говорив він пристрасно.