– Я зараз допомагаю одній самотній літній жінці, – сказала Вероніка спокійним голосом, немов не почула освідчення в коханні, – то вона сказала розумну фразу: «Люди бачать те, що хочуть бачити». Я не та людина, яка тобі потрібна, а ти – не моя доля. Ми різні, як два протилежні полюси, і в нас не може бути нічого спільного.
– Але ж нам було добре, коли ми зустрічалися!
– Не варто плутати секс і любов. Це різні речі, – сказала Вероніка й хотіла прибрати його руки зі своїх плечей. Не треба було мати великого розуму, аби здогадатися, що Захар шукав зустрічі з нею, щоб освідчитися. – Ми поговорили про все, розставивши крапки над «і», тепер мені час повертатися додому.
Вероніка почувалася чужою, бо не вписувалася в блиск розкоші цього великого будинку. Їй дуже захотілося повернутися додому й зануритися у вир звичного вечора.
– Я хочу додому, – сказала вона.
Захар пропустив ці слова повз вуха. Він нахилився й поцілував її ніжно, як тільки міг.
– Не треба, прошу тебе, – прошепотіла Вероніка, відчуваючи на собі магічну силу його дотиків.
– Останній раз, – прошепотів він.
Вероніка хотіла його відштовхнути, але його теплі й ніжні трепетні пальці вже вміло вивчали всі вигини її тіла. Вона подумала, що це відбувається з нею востаннє. Адже він підтвердив:
– Так. Востаннє.
І нехай це підло, але у Вероніки не вистачило сил сказати рішуче «ні». Вона знову потрапила під чари його пристрасних поцілунків, і ця пристрасть спалила всі думки, які ще залишилися в її голові.
Вероніка була п’янко ніжна. Її зворушлива сором’язливість періодично переходила в умілу звабу. І це все збуджувало в ньому таку пристрасть, якої він не відчував уже дуже довго…
– Зараз я піду, щоб ніколи не повернутися, – сказала Вероніка, одягнувшись. Сором палив її зсередини, уникала зустрічі з його поглядом.
– Тобі не сподобався цей будинок? – Захар схопив її руки. – Ми поїдемо звідси й побудуємо наш, новий. У нас із тобою буде великий будинок зі скляним дахом і висадженими всередині деревами. Хочеш такий? – говорив він палко, швидко й пристрасно. – А навколо будинку буде міні-Версаль або, ще краще, нам зроблять під замовлення «дворик Джульєтти». Так-так! Саме в такому дворику ти й наші діти будете почуватися затишно, як у раю. А хочеш домашній креатив? Можна зробити підлогу-акваріум. Усе, що ти захочеш! Можна навіть зробити копію римського фонтана Треві. Або кінотеатр у санвузлі! Або інтер’єр у стилі нічного клубу з річкою-струмком. Я можу все! У мене є гроші! Багато грошей!
– Мені від тебе нічого не треба, – сказала Вероніка, карбуючи кожне слово. Вона відсунула Захара Єфремовича від себе, попрямувала до виходу.
Він сів у крісло, відкинувся назад.
– Кажеш, нічого не треба? – Від його слів повіяло холодом.
– Нічого.
– Маєш мене за хлопчиська? Погралася, а тепер згадала, що час іти додому?
Вероніка обернулася, подивилася на Захара. Упевнений у собі, він розвалився в кріслі й дивився на неї з презирливою посмішкою.
– Іди! Кому ти потрібна? Шарпачка!
Обличчя Вероніки спалахнуло від люті та приниження. Вона ошпарила його зневажливим поглядом.
– Я була про тебе кращої думки, – сказала вона. – Сподіваюся, що ми вже все сказали одне одному й більше наші шляхи ніколи не перетнуться.
– На твоєму місці я не був би таким категоричним, – відповідь прозвучала холодно, немов і не було ні пристрасті, ні освідчення в коханні, ні обіцянок.
Вероніка ще раз подивилася на Захара, маючи намір щось сказати, але стрималася, побачивши його відсторонений вираз обличчя. Вона швидко вибігла на вулицю, зловила перше-ліпше таксі. Найбільше їй зараз хотілося додому, у звичний для неї світ, який вона не збиралася руйнувати.
Розділ 42
Початок навчального року для Микити був як грім серед безхмарного неба. Звичайно, він прекрасно знав, що прийде час, коли треба буде братися за навчання, але літо пролетіло так швидко, немов метеорит на небі. Зустріч з одногрупниками, метушня перших навчальних днів, загальне збудження – усе це вплинуло на нього позитивно. Його знайомі всі до одного помітили, що він дуже схуд за літо.
– Довелося гарувати, як папа Карло, – віджартувався Микита від їхніх зауважень. Він і сам помітив, що на ремені штанів довелося пробивати одну дірочку, а за нею й другу. До того ж клубний жаргон став таким звичним, що йому було важко розмовляти з хлопцями й дівчатами, які хоч і сипали жартами, але ті були пристойними й нешкідливими, без специфічних слів, які з’явилися в його лексиконі.