Від думки, що тепер Захар знає її місце проживання, у Вероніки закрутилося в голові, навколо все захиталося. Вона зробила кілька глибоких вдихів та видихів, підійшла до вікна, відчинила його навстіж. Теплий осінній вітер увірвався в приміщення, освіжив її палаюче обличчя, повернувши здатність думати. Кому призначався диск? Їй чи чоловікові? А якби диск потрапив до рук Назара?
Вероніка нервово заходила по кабінету. Різні думки роїлися в голові, змотуючись у клубок, який неможливо розплутати. Зателенькав мобільний у сумочці. Від його ненав’язливої мелодії Вероніка мимоволі здригнулася – вона була на межі нервового зриву. Не подивившись на підсвічене табло, вона механічно натиснула зелену клавішу й пригніченим, переляканим голосом сказала:
– Так, я слухаю.
– Слухаєш чи дивишся? – почула й обімліла. Їй телефонував Захар.
– …
– Чому мовчимо? – пролунало з іронією. – Прийшла на роботу за півгодини, увімкнула комп’ютер, переглянула диск із порнографією й не отримала задоволення?
– Навіщо? – вичавила вона із себе.
– Я не почув відповіді, – промовив глузливо Захар. – Фільм сподобався? Я старався.
– Навіщо ти це зробив? – приречено запитала вона.
– Ось бачиш, як багато я про тебе знаю. Номер робочого кабінету назвати? Або квартири? Або навіть назву та адресу фірми твого Назара? Ні-ні! Я ось про що подумав. Відправлю я такий самий фільм на меблеву фірму! Думаю, що там теж його подивляться з великим задоволенням! – сказав Захар і довго сміявся. Вероніка мужньо витримала цей знущальний сміх. Коли в трубці стихло, вона запитала:
– Навіщо тобі це треба? Ти можеш мені пояснити?
– Ти ж розумна жінка! Здогадайся сама.
– Захаре, познущався й досить, – намагаючись зберегти спокій, сказала Вероніка. – Сподіваюся, ти отримав задоволення, надіславши мені це відео. Давай забудемо про те, що було. У тебе своє життя, у мене – своє. Я зробила помилку, що спала з тобою, але ти ж сам сказав, що всі люди роблять помилки. Так, я теж не безгрішна. Тобі вдалося змусити мене хвилюватися. Я покарана. Сподіваюся, досить?
– Боронь Боже! Я не збирався тебе карати! – пролунало надто вже награно.
– Тоді що тобі від мене потрібно?! – скрикнула Вероніка.
– Пояснюю для тупоголових, – сказав він цинічно і грубо, – Захар Єфремович любить, щоб усі навколо жили за його правилами. Ти не виняток.
– Не розумію, – тремтячим від хвилювання голосом сказала Вероніка.
– Тепер ти в мене на гачку. Я можу в будь-який момент зруйнувати твою родину, відіславши диск за однією адресою.
– Ти не посмієш це зробити.
– Ще як посмію! Ти мене погано знаєш. А можу і не відправляти відео твоєму чоловікові, якщо тільки… – він зробив паузу.
– Якщо що?
– Якщо ти прийдеш до мене ще раз.
– Навіщо я тобі?
– Так хочу я, – він зробив наголос на слові «я», – і так буде.
– Це… Це ж шантаж! – мало не плачучи, сказала Вероніка.
– Називай, як хочеш. Чекай мого дзвінка! – кинув Захар і, не давши Вероніці отямитися, вимкнув телефон.
Вероніка ледве додибала додому. Вона почувалася втомленою, приниженою й розтоптаною. Як вона могла вляпатися в таку історію? І що тепер робити? Думки хаотично миготіли в голові, але жодна з них не могла дати відповідь на запитання, що тепер робити. Вероніці не хотілося зізнаватися у своєму гріху нікому, навіть Кірі, але в такій ситуації доведеться. Можливо, подруга зможе все тверезо проаналізувати й підказати вихід? Вероніка набрала номер Кіри. Телефон довго стугонів протяжними гудками, поки Кіра відповіла.
– Вітаю! Ти вже вдома? – запитала Вероніка.
– Ще ні. А що?
– Хотіла з тобою поговорити.
– Вибач, Вероніко, не сьогодні.
– Будеш пізно? Нічого, я можу зайти й пізно ввечері.
– Ти мене не зрозуміла, – сказала Кіра. – Я сьогодні не буду ночувати вдома.
– А Наталя як же?
– Вона кілька днів поживе у моєї подруги. Так треба. Розумієш?
– Не зовсім, – сказала Вероніка. Її запалений мозок відмовлявся що-небудь розуміти чи аналізувати.
– У мене побачення, – майже пошепки сказала Кіра в слухавку.
– Побачення на кілька днів? Ти не одна?
– Так, Вероніко, я не сама.
– А мені не казала, що когось знайшла, – дорікнула Вероніка.
– Я й не шукала. Цю людину я вже давно знаю.