Вероніка оглянула Неллі Сергіївну, виміряла тиск, перевірила пульс, докладно про все розпитала.
– Доведеться перейти на більш жорстку дієту, – сказала вона. – Ось побачите, завтра буде вже краще. А зараз я вам приписую постільний режим!
Вероніка допомогла жінці викупатися, переодягнула її, поклала в ліжко. Вона швидко приготувала овочевий супчик, налила в тарілку.
– Я не хочу їсти! – запротестувала Неллі Сергіївна. – Мене нудить.
– Зовсім трошки, – умовляла її Вероніка, як дитину, – хоч половинку.
Їй насилу вдалося змусити Неллі Сергіївну з’їсти кілька ложок супу. Було помітно, що старенькій справді нічого не лізло до рота.
– Я зараз зроблю вологе прибирання, – сказала Вероніка, виливши залишки супу з тарілки в унітаз.
– Не треба нічого робити, – заперечила Неллі Сергіївна. – Якщо у вас є трохи часу, посидьте зі мною.
– Є, – сказала Вероніка, подумавши про те, що їй не хочеться повертатися додому. Вона сіла на ліжко, поправила ковдру.
– Останні дні я почувалася гірше, – зізналася старенька. – Мені не хотілося вам про це говорити. Я майже перестала спати. Ночами, та і вдень, я багато думала про вас. Вероніко, ви так багато для мене зробили! Я не зустрічала такої доброї душі, як у вас.
– Ну що ви, Неллі Сергіївно! Навколо багато гарних людей, ви просто їх не помічали, зациклившись на своєму горі.
– Можливо. Я проаналізувала все прожите життя. Знаєте, раніше я не могла ні про що думати, крім як про доньку. Зустріч із вами змінила все в моєму житті. Зараз я дуже шкодую, що не зустріла вас раніше.
– Не кажіть так, – попросила Вероніка. – Ви мене лякаєте.
– Шкода, що моя душа згоріла так рано. Можна побачити, як на пожежі палає вогнем будинок, але ж у мене душа згоріла дотла. А як вона згорала, нікому не дано побачити, – тихо промовила Неллі Сергіївна.
– Але тепер ви не самотні, у вас є я, – всміхнулася Вероніка.
– Спасибі вам, що прикрасили мою самоту. Я довго думала, як мені вам віддячити за все, що ви для мене зробили, – сказала старенька. Вона просунула руку під подушку й дістала звідти маленький пакетик. – Це золоті сережки, які я купувала Ларисі. У неї було дві пари сережок: в одних я її поховала, а інші вирішила подарувати вам на згадку про мене.
– Ну що ви?! Я не візьму!
– Гидуєте через те, що їх носила моя донька? – запитала старенька. Її губи затремтіли, і в очах заблищали сльози.
– Спасибі вам, – сказала Вероніка, поцілувавши бабусю в щоку. – Просто це дуже дорогий подарунок.
– Носіть на здоров’я, – усміхнулася старенька кутиками губ. – Я часто думала про те, що моя Лариса була б зараз не набагато молодшою за вас. Я уявляла її схожою на вас. Ви мені як рідна донька.
– Щиро дякую вам, – сказала Вероніка. Спазми стисли горло – вона згадала свою маму.
– Тільки зараз я зрозуміла, що життя пройшло повз, і в цьому винна я сама. Знаєте, Вероніко, коли падає дощ, то одні люди просто мокнуть під ним, а інші гуляють і танцюють. Це не мої слова, десь читала або чула – неважливо. Я зрозуміла, що після смерті Ларисочки я не жила, а просто мокла, прокисала під дощем, не замислюючись, що життя триває, що воно одне й таке коротке… Я ж не помітила, як минули вісімнадцять років. Ви можете собі уявити: вісімнадцять років як один день!
Вероніка нічого не відповіла. Вона бачила, що жінці дуже важливо виговоритися комусь, вилити душу, щоб хоч трохи стало легше.
– Напевно, я була крайньою в черзі за щастям, коли його роздавали. Мені дістався шматочок завдовжки шістнадцять років. Раніше мені здавалося, що моя скорбота виправдана, адже я втратила найдорожче – свою дитину. Не приведи Боже матері пережити своїх дітей! Це найстрашніше, що може бути в житті. Це важко навіть уявити, а пережити…
Жінка замовкла. Вероніці хотілося втішити її, але вона не знайшла потрібних слів.
– Що я винесла з цього життя? Який зробила висновок? – продовжила Неллі Сергіївна. – Тільки після зустрічі з вами я зрозуміла, як марудилася душа моєї доньки, коли вона бачила згори всі мої страждання. Її душі було б спокійніше, якби я повернулася до нормального життя, не благала б Бога послати мені невиліковну хворобу, а прихистила б дівчинку із сиротинця. Але я не зробила цього й тепер шкодую. Я прожила порожні вісімнадцять років, але тепер не хочу йти, не зробивши хоча б одну корисну справу. Знаєте, що я вирішила?
– Скажете – буду знати.
– Я хочу залишити вам у спадок свою квартиру.
– Рано ще про це говорити. Завтра я пришлю до вас лаборанта, вона зробить аналізи, потім я запрошу до вас хорошого фахівця…
– Я прошу вас відкласти це на післязавтра, а завтра ми з вами підемо до нотаріуса.