Вероніка забула вже, коли востаннє бачилася з Кірою, коли вони влаштовували «дівочі посиденьки». Кілька разів Вероніка знаходила трохи часу, щоб поспілкуватися з подругою, але саме в ті дні її не було вдома. У підсумку Вероніка вирішила поки нікому не розповідати про Неллі Сергіївну та документи на квартиру. Зараз їй треба було зібрати всі сили, щоб не залишити стареньку одну й витримати такий шалений темп життя.
Вероніка піднімалася додому по сходах, ледве волочачи важкі ноги. По-людськи їй потрібно було б не залишати Неллі Сергіївну саму на ніч. У старенької блювота не припинялася, тому довелося купити їй пластмасове відерце з кришкою та поставити його біля ліжка.
– От і добре, – сказала Неллі Сергіївна, намагаючись усміхнутися, – бо поки встану, поки добіжу до туалету…
– Може, мені все-таки залишитися у вас на ніч? – запитала Вероніка, поклавши рушник на ліжко, поруч із подушкою.
– Ну що ви?! Навіщо? – замахала руками старенька. – У вас сім’я, робота, своїх справ повно. І чим ви мені допоможете, якщо залишитеся? Тепер мені не треба буде підводитися з ліжка, поруч відерце, водичка, рушнички. Що мені ще треба?
Вероніка зробила Неллі Сергіївні протиблювотний укол і дала пігулку снодійного, знаючи, що на кілька годин стане легше і старенька зможе хоч трошки поспати. Вона присунула ближче до ліжка табурет, на якому стояв телефон.
– Якщо вам стане гірше, телефонуйте мені в будь-який час. Домовилися? – сказала Вероніка.
– Добре, – кивнула Неллі Сергіївна.
Назар був уже вдома, коли прийшла Вероніка. Вона втомлено кинула сумку на тумбочку, зняла взуття. Туфлі були на низькому підборі, та все одно до вечора здавалися важкими кайданами. Вероніка так втомилася, що вже не хотіла їсти, хоча за день з’їла в Неллі Сергіївни лише кілька ложок картопляного пюре й випила чай. Страшенно хотілося в душ і спати, спати, спати.
– Люба, я вже дві години як удома, а тебе все немає, – сказав Назар, відірвавшись від телевізора, де транслювали футбольний матч.
– Багато було роботи, – сказала вона.
– Ти не дуже добре виглядаєш, – зазначив Назар.
– Я дуже втомилася.
– Не треба було вибирати таку професію, – сказав він. – Тепер кожен із нас іде у своїй упряжці. Ти думаєш, я не втомлююся?
– Пробач, але я зараз не в змозі щось думати, – сказала Вероніка. Вона пройшла в спальню, узяла там свій халатик.
– Ти куди? – зупинив її Назар.
– Митися й спати.
– Але я голодний!
– Там у холодильнику є борщ, котлети й макарони, підігрій і повечеряй, – сказала Вероніка. – У мене не залишилося сил, щоб…
– Ні, люба! – крикнув Назар, смикнувши її за руку. – Ти – моя дружина, а бути нею не так просто! У твої обов’язки входить нагодувати чоловіка й випрати йому білизну.
Вероніка вся стиснулася. В очах Назара було стільки злості, що вона злякалася. Жінка зрозуміла, що він може зараз вдарити, якщо не подати той проклятий борщ. Вона мовчки потягла важкі ноги на кухню, підігріла їжу, поставила на стіл.
– А хліб? – запитав Назар, сідаючи за стіл. Вероніка мовчки нарізала хліб, подала йому. – Бути гарною дружиною – це ціла наука, я б сказав – мистецтво, – говорив Назар, сьорбаючи борщ. – Мені здається, що ти забула все, чого я тебе навчив.
– Я можу прийняти душ?
– Якщо дружина не вміє вислухати до кінця чоловіка, то гріш їй ціна, – сказав Назар, відправивши чергову ложку борщу в рот. – Можеш іти, але спочатку зроби ласку, кинь у пральну машинку мій одяг – у мене вже немає жодної чистої сорочки.
Мовчки проковтнувши клубок образи, Вероніка взялася перебирати брудну білизну. Вона завжди перевіряла кишені штанів і сорочок перед пранням. У Назара зазвичай нічого в кишенях не було, а ось Микита міг забути там і пачки з презервативами, і носові хусточки, і копійки. Вероніка взяла в руки сорочку Назара й помітила на ній червоні розводи. Придивившись, вона зрозуміла, що на грудях сорочки залишилися відбитки яскраво-червоної жіночої губної помади. Її кинуло в жар. Невже Кіра мала рацію й у Назара є коханка?
– Що це? – запитала Вероніка, потрусивши сорочкою біля носа чоловіка.