– Це? Моя сорочка.
– Ось це що?! – киплячи від гніву, Вероніка тицьнула пальцем у червоні розводи.
– Не розумію, про що ти? – незворушно перепитав Назар, витираючи рушником тонкі губи.
– Звідки тут з’явилися сліди губної помади?
– Не знаю.
– Не тримай мене за ідіотку! Жінка притискалася до твоїх грудей і забруднила сорочку. У тебе хтось є?
– Не кажи дурниць!
– Тоді поясни мені, такій дурепі, хто тебе забруднив?
– Та міг хто завгодно! У маршрутці, у тролейбусі, де завгодно могла торкнутися жінка й залишити відбиток. Вероніко, не влаштовуй мені істерики! Іди займайся своєю справою! – нервово сказав Назар.
– Але я…
– Геть! – закричав Назар, тикаючи пальцем на двері. – Пішла геть!
Вероніка вибігла з кухні й зачинилася у ванній. Там вона пустила воду й розплакалася. Вона довго плакала, давши повну волю сльозам. На душі так багато накопичилося! Вона трималася з усіх сил до останнього, не маючи жодної підтримки, і тільки зараз відчула жахливу втому – не тільки фізичну, а й моральну.
– Не можу! – тихо шепотіла вона, думаючи про те, що неможливо жити в такій напрузі, боячись дзвінків від Захара.
– Не можу більше! – підвивала, згадуючи Неллі Сергіївну, яка танула, згасала на її очах, а Вероніка не могла нічого змінити.
– Не можу й не хочу! – плакала Вероніка, зрозумівши, що від її родини залишилася лише примарна оболонка. Вона жила серед рідних людей і водночас була такою самотньою!
Розділ 48
Останнім часом Діана жила, занурившись у новий, незвіданий, казковий світ любові, у якому були вони з Микитою. День для неї тягнувся нескінченно довго, а вечори, проведені з Микитою, пролітали вмить. Закохані любили блукати по набережній, спостерігаючи, як на тиху гладінь води опускаються листочки й колишуться на ній маленькими човниками. Вони чекали, коли на темне небо випливе круглий жовтий місяць, від дерев впадуть на землю мовчазні тіні, а через річку простягнеться мерехтлива місячна доріжка.
– Тобі хотілося б пройтися цією доріжкою? – запитала Діана Микиту.
– З тобою?
– Звичайно, зі мною!
– Хотілося б. Але ми не зможемо.
– Кажуть, що можна все, якщо тільки дуже захотіти, – мрійливо сказала Діана, довірливо схиливши голову на плече Микити.
– Тоді ми підемо цією доріжкою за допомогою думки.
– Мрії, – поправила Діана.
І вони подорожували місячною доріжкою у вигадані світи. Діана вперше відчула непереборний потяг до юнака, який розумів її з півслова. З ним можна було мріяти, фантазувати, щось обговорити й просто бути собою. На відміну від інших хлопців, Микита не поспішав затягнути Діану в ліжко, і це її тішило. На думку Діани, інтимні стосунки, що швидко розвиваються, не залишають шансів зрозуміти одне одного глибше, не дають можливості розібратися в людині, перекреслюють усе піднесене й навіть опошляють відносини. З Микитою все було інакше. Він тонко відчував її настрій, угадував бажання, іноді навіть читав думки.
Діана насолоджувалася кожною миттю, проведеною поряд із Микитою. Вона впивалася його обіймами, ніжністю й турботою. Вона вслухалася в кожний, навіть скороминущий дотик знайомих і ніжних рук, і їхнє тепло діяло на неї заспокійливо. Вона могла годинами спостерігати за його рухами, виразом обличчя, вслухатися в нотки голосу і тремтіти від одного погляду на його усмішку. Іноді Діані здавалося, ніби все, що з нею відбувається, нереальне, це просто щасливий сон. Але приходив вечір, і вона знову поспішала на побачення, і знову в грудях стискалося серце від однієї думки, що Микита не прийде…
– Привіт, моє сонечко! – казав Микита при зустрічі, і Діана відразу потрапляла в його обійми. Вона тулилася до нього всім тілом, ніби шукаючи захисту від великого світу, і була в таку мить схожа на маленьку беззахисну дитину. Микита ніжно притискав її до себе. У Діані поєднувалося щось п’янко жіночне й сором’язливість дівчинки-підлітка. У її чисті, як дощова вода, очі він міг дивитися вічно. У них таївся невидимий світ, який притягував, чарував, не давав сил відвести погляд. Її очі одночасно могли і сміятися, і сумувати, і благати.
– Добрий вечір, коханий, – тихо сказала Діана, відчуваючи, як у її тіло проникає його тепло, зігріває та заспокоює.
– Сьогодні ми не підемо блукати місячною доріжкою по річці, – сказав Микита.
– Я вже помітила, – сказала Діана із сумом у голосі. – Ще вдень небо затягнуло хмарами. Схоже, ось-ось вперіщить дощ.
– Підемо в кав’ярню?
– Не хочу.
– А в кіно?
– Ні.
– Чому?
– Люди вкрадуть наше щастя.
– Моє сонечко, хіба можна вкрасти щастя?