– Можна. Заздрість його проковтне. Не хочу бути на виду в заздрісних людей.
– Зараз піде дощ, ти намокнеш і можеш застудитися.
– Мені не можна хворіти, – тихо мовила Діана. – Підемо до мене додому.
– А твій брат?
– Він на роботі й повернеться нескоро.
Микита й Діана сиділи на дивані перед увімкненим телевізором. Діана запропонувала Микиті чай, але він відмовився. Микиті не хотілося втрачати дорогоцінний час, попиваючи чай. Він хотів обнімати Діану, цілувати її м’які губи, торкатися бархатистої шкіри обличчя. Він торкнувся трепетними пальцями її шиї, провів нижче, відчувши невеликі, але тверді горбки грудей.
– Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі, більше за життя, – прошепотів він гаряче, покриваючи поцілунками тіло дівчини.
Діана обвила його шию руками, відчуваючи, як слабшає під владою коханих рук і вуст. Вона блаженно заплющила очі й тихенько застогнала від хвилі бажання.
– І я тебе люблю, – прошепотіла вона, відповідаючи на поцілунки. Діана відчула, як його руки ковзнули по нозі під халатик, і заплющила очі. Її охопило бажання забути про все й поринути у світ пристрасті, але раптом вона зрозуміла, що це може бути їхня остання зустріч.
– Ні! – сказала вона, наче прокинувшись від мари, що затьмарила розум. Діана притримала його руку.
– Я тебе образив? – запитав Микита, звільнивши руку.
– Що ти! – вигукнула вона й поцілувала його в губи. – Ти хороший, ти найкращий, найкоханіший! Але… Я зараз лікуюся в гінеколога. Лікар заборонив мені жити статевим життям кілька місяців, – сказала Діана. У кімнаті була напівтемрява, і Микита не помітив, як її обличчя почервоніло, а на щоках спалахнув зрадницький рум’янець.
– Щось серйозне?
– Та ні, звичайні жіночі проблеми, – всміхнулася Діана. – Вчасно не звернулася до лікаря, тепер доведеться довго лікуватися. Хочеш сік? У мене є холодненький томатний сік!
– Із сіллю?
– Так! Уже несу!
Вони не встигли допити сік, коли хтось відчинив вхідні двері. Микита здивовано подивився на Діану.
– Це мій брат! – сказала вона й схопилася з місця.
– Привіт! – Діана зустріла Тимура в коридорі. – Ти чому так рано?
– Щось підскочив тиск, – сказав він, обтрушуючи мокру курточку. – Уявляєш, я мало не знепритомнів – так запаморочилося в голові. Думав, що зганьблюся на робочому місці.
– А зараз ти як? Уже краще? Може, лікаря викликати? – засипала його запитаннями перелякана Діана.
– Мені відразу викликали «швидку», – пояснив Тимур. – Приїхали, зробили укол, керівництво відправило додому відлежуватися. А ти як тут?
– А я не сама, – сказала Діана й загадково всміхнулася.
– Чи не з тим молодиком, від якого ти так засвітилася, що й зараз сяєш? – стиха запитав Тимур.
– А з ким же ще?!
– Настав час подивитися на нього. Познайомиш нас?
– Звичайно! Ходімо, – сказала Діана, тягнучи Тимура за собою. – Знайомтеся, це мій брат, а це мій Микита.
Микита остовпів, побачивши перед собою Тимура. На мить він розгубився, втратив дар мови, але Тимур, удавши, що його не знає, простягнув руку гостеві.
– Тимур, – сказав він.
– М… Микита, – відповів той розгублено й слабко потис руку.
Діана не помітила розгубленості свого друга, вона помчала на кухню і задзвеніла тарілками, накриваючи на стіл.
– Ходімо всі до столу! – Діана схопила хлопців за руки й потягла на кухню. – Я вже давно хотіла вас познайомити, але не було зручного випадку, і ось власною персоною з’явився пан. Випадок, – весело говорила вона. – Сідайте, разом повечеряємо. Хочете по п’ять крапель?
– Микита не п’є, – сказав Тимур. – Він…
– Звідки ти знаєш, що він не п’є?
– Ясновидець я, – невдоволено буркнув Тимур.
– Чому ви такі прісні? Тимуре, ти не хочеш ближче познайомитися з моїм другом? – Діана сіла між ними, присунула тарілки.
– Микито… – сказав Тимур, узявшись їсти. Він прожував і, не підводячи очей, запитав: – Розкажи, чим ти займаєшся.
– Я вчуся в медичному інституті, майбутній медик, – сказав Микита. Його голос був глухий і пригнічений, але, окрилена щастям від близькості двох рідних людей, Діана нічого не помітила.
– А по вечорах чим любиш займатися?
– Улітку працював.
– Де й ким?
– Тимуре, ну ти і влаштував допит, як у міліції! – дорікнула Діана.
– Напевно, я піду, – сказав Микита, вставши з-за столу.
– А вечеря? – розгубилася Діана.
– Спасибі, я не голодний, – сказав Микита. – Приємно було познайомитися, Тимуре.
– Мені теж було дуже приємно.
– Микито, я тебе проведу. – Діана рушила за ним.
– Я сам проведу, там дощ. – Тимур пішов одягатися.