– Парасольки візьміть, – сказала Діана. Вона бачила, що Тимур чимось незадоволений, але вирішила, що таке з ним буває, коли йому нездужається.
– Не цукрові, не розкиснемо, – сказав Тимур і вийшов із квартири слідом за Микитою.
Вони зупинилися в під’їзді на першому поверсі. Тимур закурив, а Микита згадав, що забув цигарки на тумбочці у квартирі Діани. Хотілося курити, але він не зважився попросити цигарку в Тимура, а стояв мовчки, чекаючи на неприємну розмову.
– Дай спокій моїй сестрі, – сказав Тимур, затягнувшись димом.
– Не можу, – тихо відповів Микита.
– Чому?
– Я кохаю її. Правда, дуже кохаю.
– Вона тобі не пара. Діана – це ангел! Вона довірлива, як дитина, наївна й довірлива. А ти хто? Вона знає, хто ти?
– …
– Ти – наркоман!
– Знаю, – відповів глухо й відчужено. – Це питущі люди ніколи не зізнаються навіть собі в тому, що вони алкоголіки. Я собі звітую. Я знаю, що я – наркоман, але я зав’яжу з цим.
Тимур посміхнувся.
– Ти де-небудь бачив колишнього наркомана? Наркоман – це не діагноз, з яким можна піти до лікаря, пройти курс лікування, на якийсь час, як ти кажеш, «зав’язати». У душі ти все одно залишишся наркозалежним. Ти будеш жити з однією думкою: «Коли й де можна вколотися?» Ти це усвідомлюєш?!
– А ти віриш, що любов до Діани може змінити все не тільки в моєму житті, але й у свідомості? – запитав Микита.
– Дай відповідь на моє запитання, і мені не доведеться відповідати на твоє, – сказав Тимур, викинувши недопалок на вулицю. – За час, що зустрічаєшся з моєю сестрою, ти щось зробив, щоб змінитися? Мовчиш? Нічого сказати. Ти вживаєш героїн, а він тебе легко не відпустить. Ти – слабак, а «герич», як ви його називаєте, шукає таких слимаків, як ти.
– А ти? Якщо такий правильний, то навіщо його продаєш?
– Кожен має право вибору. А наркотики свого роду чистилище, вони вибирають покидьків суспільства і знищують їх. І ти – потолоч, а Діана – ангел. Не смій псувати її життя!
– Ти не маєш права розпоряджатися її життям!
– Але й ламати його нікому не дозволю! – твердо сказав Тимур.
– І що ти зробиш? – Микита всміхнувся кутиком губ.
– Я їй розповім про тебе все, що знаю.
– Я теж, – сказав Микита. Він підняв комір курточки й ступив у дощ. На порозі зупинився й уточнив: – Розповім їй про тебе, я теж багато знаю того, чого не знає Діана.
– Тварюка! – кинув йому вслід Тимур. – Погано ти мене знаєш, – сказав він, піднімаючись по сходинках.
– Чому ти був таким непривітним із Микитою? – запитала його Діана. – Я тебе не впізнаю.
– Ти нічого за ним не помічала? – поцікавився Тимур. Він пройшов на кухню, узяв ложку в руку, але їсти вже перехотілося.
– А що я повинна була помітити? Нам із Микитою добре, ми кохаємо одне одного. Чому ти не радий за мене?
– Це не та людина, яка тобі потрібна.
– Я це вже чула від тебе раніше. Тимурчику! – Діана сіла поруч, обняла його за плечі. – Я знаю, що ти бажаєш мені тільки добра. Але ти не помічаєш, що я вже не маленька дівчинка. Я – доросла жінка й маю право бути з тим, хто мені подобається. Ти просто мене ревнуєш! Не можна ж так! Він тобі не сподобався?
– Я відчуваю, що Микита не та людина, яка може зробити тебе щасливою!
– Ну, знаєш!.. – сказала Діана ображено й пішла до своєї кімнати.
Вона довго не могла заснути. Діана розуміла, що її щастя короткочасне, що скоро її осяйний сон закінчиться, проте зараз ловила шматочки радості й насолоджувалася ними. Але хіба про це розповіси братові?
Розділ 49
Вероніка бачила, що Неллі Сергіївні стає все гірше. Жінка вже не могла нічого їсти, вона блювала не те що від погляду на їжу, але й від однієї згадки. Залишити її в такому стані одну Вероніка не могла. Вона взяла відпустку на тиждень, сказавши Назару, що їде на курси підвищення кваліфікації, і перебралася до Неллі Сергіївни.
– Навіщо ви? – запитала старенька, побачивши, що Вероніка розташувалася на розкладачці. – Я б сама як-небудь.
– Як я вас залишу, якщо до туалету самі не можете дійти?
– А як же ваші чоловіки?
– Обійдуться без мене, – всміхнулася Вероніка.
– А коли будуть готові документи?
– Через чотири дні. Тоді до нас прийде нотаріус, я вже домовилася.
– Значить, мені треба протягнути ще чотири дні, – сказала Неллі Сергіївна.
– Ну що ви таке кажете?! Зараз я вам поставлю крапельницю, потім зробимо укольчики, вам стане краще. А влітку ми з вами здеремо всі шпалери, поклеїмо нові, поставимо пластикові вікна, щоб узимку не дуло, на підлогу покладемо лінолеум, – говорила Вероніка весело, щоб підбадьорити жінку. – Ви ж самі казали, що хотіли б зробити ремонт.
– Хотілося б, – старенька слабо всміхнулася.