Коли Неллі Сергіївну відвезли в морг на розтин, Вероніка подзвонила Кірі, але в неї був вимкнений мобільний. Вона відчинила шафу, де лежали гроші Неллі Сергіївни «на смерть», знайшла її вузлик із наготованим одягом.
Вероніка попросила зробити жінці розтин зранку, щоб того ж дня її поховати. Чинила так, як її прохала Неллі Сергіївна. Вона поховала її поряд із донькою Ларисою й не привозила труну з покійною до будинку. Неллі Сергіївна не хотіла, щоб із нею попрощалися сусіди, які за життя її не помічали…
Вероніка сиділа у своїй квартирі на кухні в цілковитій темряві. Вона надзвичайно стомилася за день похорону, але спати не хотіла. Назара вдома не було. Вона збиралася йому зателефонувати, але передумала. За час її відсутності чоловік жодного разу не подзвонив, не поцікавився, як її справи. У душі Вероніки була порожнеча, наче вона втратила близьку людину. Було самотньо й сумно, дуже сумно й дуже самотньо. І куди поділася Кіра? Обросла якимись таємницями, не з’являється, не дзвонить. Утім, коли вони могли побачитися, якщо Вероніка бувала вдома лише вночі?
– Ма? Ти що тут робиш? – запитав Микита, увімкнувши світло на кухні.
Вероніка від несподіванки здригнулася, заплющила очі від світла, яке боляче вдарило в очі.
– Я не чула, як ти увійшов, – сказала Вероніка й відвернулася до вікна. Вона не хотіла, щоб син бачив її опухлі, почервонілі очі.
– А хто помер? – запитав він, помітивши на голові матері траурну чорну хустку.
– Старенька, яку я лікувала.
– Ти по всіх хворих, які вмирають, носиш траур? – запитав Микита. Він помітив на столі якісь документи. Зауважив, що нагорі лежав договір довічного утримання, оформлений на ім’я матері.
– Не смій так говорити! – спалахнула Вероніка й обернулася. Микита встиг відійти від документів.
– А ти не кричи на мене! – нервово сказав він. – Ніхто не винен, що ти поганий лікар і в тебе на дільниці помирають хворі!
– Та як ти… – Вероніка аж скипіла.
– А ось так, – Микита грюкнув дверима й повернув ключ у замку своєї кімнати.
Розділ 50
Микита, повернувшись із побачення з Діаною, зачинився у своїй кімнаті. Розмова з Тимуром не давала йому спокою. Він і сам прекрасно усвідомлював, що потрібно зав’язувати з наркотиками, але для цього був потрібний певний настрій. А йому постійно щось заважало. Сьогодні він вирішив спробувати не колоти «слона» – так знайомі хлопці називали героїн. Микита вирішив, що треба відволіктися й писати книгу, але в голову нічого не приходило. Він напружував до нестями пам’ять, але, крім головного болю, нічого не отримав. Дивно, але жодна слушна думка не відвідувала його, наче він ніколи й не відчував творчого натхнення. Микита спробував зробити хоча б начерки, але на папері з’являлися тільки окремі слова: «Діана», «слон», «фен», «чек».
Зі злістю він порвав аркуш паперу на дрібні клаптики, розсипав їх по кімнаті, немов сніжинки. Не може бути! Адже він писав із таким натхненням і думки самі лилися на папір! А зараз він на рівні приматів? Хоча б пару слів написати, а потім піде, як по маслу. Ні, нічого не виходить! У голові гуде порожнеча, як у дерев’яній діжці.
Микита, злий на себе і весь світ, нервово закурив. Раніше він не дозволяв собі курити в кімнаті, та й мати лаялася, а тепер їй усе одно. Їй ближча й рідніша якась чужа старушенція, яка дожила спокійненько свій вік і віддала Богу душу. А що коїться в душі власного сина, їй неважливо. Вбралася в чорну хустку і шморгає носом. Ще й договір про довічне утримання встигла урвати в старенької, але не зізналася. А чому? Хоче грошики мати так, щоб ніхто не дізнався? Добре, нехай продає житло бабусі, нехай. Тільки от не треба рідного сина обділяти! Доведеться з ним ділитися.
Микита розчавив у попільничці недопалок, як бридку комашку, і дістав шприц. Як завжди, він уранці викине його у вікно, потім буде спостерігати, як двірничка тітка Люся буде прибирати під вікнами й бурчати: «Набридли ці наркомани». Це буде завтра, а сьогодні потрібно розслабитися й відчути себе найщасливішою людиною…
Уранці Микиту охопила депресія. Було чітке усвідомлення того, що він котиться по похилій, набираючи скажену швидкість, і вже неможливо зупинитися. Він думав про Діану, про цю неземну квітку, поряд із якою здавався собі колючим будяком, який здатний знищити прекрасну рослину. Микита звинувачував у своїй біді всіх підряд: матір, яка нічого навколо себе не бачила; батька, що повністю переключився на заробляння грошей; Яна, котрий запропонував йому розслабитися, і Тимура, який продає різну гидоту. Вони були йому однаково огидні, як і інститут, викладачі й навіть двірничка тітка Люся.