– А от цього не треба! – істерично заволала Вероніка. – Я тобі не вірю! Я не хочу тебе бачити! Ніколи, запам’ятай, ніколи я не буду з тобою спілкуватися! І не тому, що мені потрібен Назар, а тому, що саме ти виявилася такою підлою!
– Вислухай мене! – закричала вже Кіра.
– Нехай тепер тебе Назар слухає! – крикнула Вероніка від дверей. – Можете з мене сміятися скільки завгодно, мені вже все одно!
Вероніка щосили грюкнула дверима. Вона ненавиділа Назара, підлу подругу й себе за те, що була такою сліпою й дурною. Образа вихлюпнулася з неї назовні потоком ридань. Вероніка впала на ліжко, засунула голову під подушку й довго невтішно плакала…
Частина четверта
Розділ 52
Після того, як пішов Назар, Вероніка поступово приходила до тями. Дивно, але в неї не було почуття спустошення, яке зазвичай настає після розлуки з близькою людиною. Якщо зникає з життя хтось цінний, значущий, то виникає відчуття нестачі й порожнечі. Зараз усе було навпаки. Вона немов жила всі ці роки в клітці, і це ув’язнення було добровільним. Ця клітка, іменована родиною, в одну мить розвалилася, і Вероніка опинилася на волі. Перед очима не було ґрат, до яких вона так звикла, змирилася з ними і спокійно жила день за днем, вважаючи своє життя благополучним. Втрата ґрат відкрила їй шлях до свободи, яка з незвички лякала. Хотілося знову сховатися за ґрати клітки-родини й далі жити спокійним, розміреним життям. І водночас чувся свіжий подих свободи, яка вабила до себе. Потрібний був час, щоб звикнути дивитися на світ по-новому, не крізь ґрати. Напевно, так дивиться на небо ув’язнений, який щойно звільнився. Багато років він споглядав заґратоване небо, мріючи побачити його чистим. Вийшов на волю, небо все його, треба б радіти, а в душі – холодок страху. Як жити далі без звичної клітки?
Вероніка була розгублена й навіть налякана. Самотність її страшила, але з нею залишався Микита, і це трохи заспокоювало. Щоб розвіяти сумніви й страхи, вона проаналізувала свою сімейну «ідилію». Вероніка зробила для себе висновок, що жила не своїм життям, втративши поруч із Назаром своє «я». Вона стала його другою половинкою, сумлінно виконуючи за графіком подружні обов’язки, придушивши в собі пристрасну жінку. Вона готувала страви, які любив Назар, забувши, що подобалося їй. Вона змирилася з тим, що не мала ані права голосу, ані власної думки. Їй доводилося вести зошит, де мудреці навчали таємниць існування й людських відносин, а в результаті виявилося, що ніхто не може написати індивідуальний трактат життя. Вероніка зрозуміла, що жила, заплутавшись у павутинні оманливих ілюзій. Вона любила говорити знайомим, що в неї є нормальна сім’я, квартира, машина, син, чоловік, а цей чоловік міг боляче поранити, але не вмів зцілювати. Вона покірливо ходила місяцями з незагоєною раною в душі. Нiкому було прикласти до неї бальзам, і тільки час поступово затягував рани, залишаючи навічно шрами в її витонченій душі…
Розділ 53
– Здрастуй, Вероніко, – сказав Захар, зателефонувавши їй під вечір.
– Вітаю, – спокійно мовила Вероніка, уже не тремтячи від страху.
– Я скучив за тобою й хочу тебе бачити.
– А я, уяви собі, не хочу тебе бачити! – весело відповіла вона. Настала пауза. Захар явно не очікував такої зухвалої та сміливої відповіді.
– Припустимо, що я нічого не чув, – сказав він невдоволено.
– А я можу повторити: я не бажаю ні чути тебе, ні бачити!
– Вероніко, ти забуваєш про диск, – нагадав він обережно.
– Я про нього пам’ятаю, – сказала вона. – І навіть шкодую, що знищила свій екземпляр.
– У мене ще є, можу вручити твоєму чоловікові особисто в руки.
– Дуже навіть добре! Тільки потрудися дізнатися його нову адресу.
– Ти… ви розлучилися?
– Ти завжди відрізнявся кмітливістю.
– Вероніко, – тон голосу Захара змінився, став м’якшим, – тепер ти вільна і ми можемо бути разом.
– Це ти так вирішив? А в мене запитати забув?
– Приїжджай до мене, ми про все поговоримо без емоцій.
– Нам нема про що говорити, – сказала Вероніка спокійно. – Я починаю нове життя, у якому тобі немає місця.
– Вероніко, прошу тебе, – заговорив він швидко й схвильовано, – я можу тобі дати в цьому житті все, що ти хочеш. Ти не будеш працювати, ми купимо тобі дорогу шубу з натурального хутра. Яке тобі більше подобається? Утім, що я кажу? У тебе ж ніколи не було дорогої шуби. Вероніко, ти будеш добре й модно вдягатися, ходити в спа-салони, на масажі, до перукарень. Ми поїдемо з тобою на курорт. Куди б ти хотіла? Що ти хочеш? Скажи, і я все зроблю!
– Я хочу, – сказала вона, чітко вимовляючи кожне слово, – щоб наші шляхи-доріжки ніколи більше не перетиналися.