Вероніка натиснула червону кнопочку телефону і з полегшенням зітхнула. Уперше їй дихалося так вільно. І все-таки у розлучених жінок є свої переваги. Не потрібно прати смердючі чоловікові шкарпетки, відпирати його труси після близькості з іншими жінками, можна не готувати вечерю, а ранок вихідного дня валятися в ліжку. Головне – нiкого боятися. Захотіла – відіслала Захара подалі, а тепер нехай робить, що хоче. Головне, вона тепер вільна й може жити на свій розсуд.
Телефон знову відгукнувся дзвінком. «Ніяк Захар не заспокоїться», – подумала Вероніка, але помилилася. Дзвонив друг її дитинства Ден. Назар заборонив їй із ним спілкуватися, а тепер вона може вільно поговорити з Деном.
– Привіт! – сказала вона – Рада тебе чути!
– Здрастуй, Вероніко. Як ти?
– Нормально. Ось розлучилася з чоловіком, отримала свободу, а що з нею робити – не знаю, – сказала Вероніка.
– Ти тільки не хвилюйся, – мовив Ден обережно, – але тут я приїхав на виклик… Одне слово, затримали твого сина.
– Микиту?! Де?! За що? Як затримали? – захвилювалася Вероніка, не зовсім розуміючи, що сказав їй Ден.
– Та не хвилюйся ти так, – поспішив він її заспокоїти, – нахуліганив він тут трішки. Я постараюся тобі допомогти, але ти повинна терміново сюди під’їхати. Зможеш?
– Диктуй адресу.
Таксі зупинилося біля нічного клубу «Венера». Вероніка засунула гроші в руку таксисту і, не чекаючи здачі, вибігла із салону автомобіля. Вона побачила міліцейську машину з мигавками. Поруч стояв інший автомобіль, із якого вийшов Ден і рушив назустріч Вероніці.
– Де він? – запитала вона, важко дихаючи.
Ден запросив Вероніку у свою автівку.
– Микита вкрав в одного відвідувача клубу мобільний телефон, – пояснив Ден. – А коли той помітив свій телефон у Микити й зажадав повернути, той влаштував бійку. Спочатку побив власника телефону, потім схопив стілець і запустив його в барну стійку. Працівники клубу викликали наряд міліції, а ті повідомили мені. А я, прибувши сюди, з’ясував, що це твій син.
– Господи! Що ж мені робити? – Вероніка в розпачі обхопила голову руками.
– У мене є із собою гроші, щоб оплатити збиток, завданий закладу… – сказав Ден.
– Я поверну тобі гроші! Сьогодні ж поверну! – сказала схвильовано Вероніка. – А заяву вони писати не будуть?
– Я вже розмовляв із заступником директора, він не проти того, щоб інцидент був мирно врегульований. Так що тут проблем не буде.
– А що з телефоном?
– Телефон повернули власникові.
– Слава Богу! – видихнула Вероніка. – А той чоловік, якого він побив, дуже постраждав? – схвильовано запитала вона.
– Не дуже. Побилися хлопці, як це зазвичай буває. Зараз потерпілий поривається написати заяву, але я постараюся це залагодити.
– Може, треба йому заплатити?
– Думаю, що доведеться. Я дам йому грошей від твого імені, щоб він не писав заяву. Зелений пацан, гроші йому потрібні, а від заяви який зиск? Мені здається, що він піде на це, а щодо дзвінка виклику наряду я сам розберуся, – пообіцяв Ден.
– Я обов’язково тобі поверну всі гроші, сьогодні ж усе поверну! – сказала Вероніка. – Його зараз відпустять?
– Є ще один неприємний момент, – сказав Ден. – Не знаю навіть, як тобі сказати.
– Ще щось? – Вероніка затамувала подих.
– Ти нічого незвичайного за сином не помічала? – Ден уважно подивився на неї.
– Ні. А що?
– У його кишені лежав пакетик із наркотиками.
– Що-о-о?!
– Наркотики.
– А ти не помилився?
– Помилка виключена. Скажу тобі більше: на мою думку, Микита їх вживає. До того ж не перший місяць, – сказав він.
Йому важко було таке сказати Вероніці, але й приховувати правду не хотів. Ден бачив, як на її обличчі відбилися страх і розпач одночасно. Губи Вероніки дрібно затремтіли, на очі навернулися сльози, і вона кілька хвилин мовчала, неспроможна вимовити хоч слово.
– Ні, не може бути, – сказала вона тихо. – Ти помиляєшся.
– Вероніко, я не хотів завдавати тобі болю, – сказав він, – але я наркомана можу відразу визначити навіть у натовпі на вулиці. Не впадай у відчай, поговори з ним. Повір мені, наркотики – це дуже серйозно. Молоді гине від цієї гидоти дуже багато. Моя порада: не проґав сина, зупини його, поки не пізно.
– Ні, я не вірю, – сказала Вероніка, – не може він… Він же майбутній медик. Як же так?
– Візьми себе в руки й заспокойся, – порадив Ден. – Це ж добре, що саме я приїхав сюди, а не хтось інший. Ти можеш собі уявити, що було б, якби його затримали з наркотою в кишені? Я зроблю все, що можу, а ти зараз їдь додому й заспокойся.