Над Депо вже витали зграї поліетиленових і паперових відходів — найлегшого сміття, яке перед бурею здіймалося в повітря першим.
— Не зависай там, бро! — крикнув Нельсон, уникаючи непотрібної розмови з Кальманом. — Тре’ далі маслать, поки очі не замело!
Коли вернулися до Соцбуду, назустріч вибігли двоє невгамовних «перців» із бляшаними носами — Захур і Пабло. Доповіли, що обійшли район Гаражів. Про Туза й там ніхто нічого не чув. Утім, далеко не кожен пам’ятав, як сердешний Туз виглядає, тож навіть узрівши цього сомнамбулу, його могли не впізнати.
Небо тим часом почало темніти й вирувати, подекуди закручуючись у низхідні спіралі. Повітря пахло, як кров у розбитому носі — мокрою іржею, солоним металом. За ногами подорожніх увивався дрібний усюдисущий порох. Скрипіли стовбури скам’янілих худих тополь обіч вулиць.
— Прочешем Соцбуд — і харе, — постановив Нельсон, глянувши вгору.
— Стійте! — озвалася Тузиха, непомітно пришкутильгавши до гурту. — Я здумала: його коли паралізувало, то все за Коритом тужив. Казав мій Туз, шо ше піде туди.
— Йуханун. Він би не перся аж на Корито! — заперечив Веня, зав’язуючи шнурування на своєму тупоносому черевикові.
— Він же там життя проробив. Мо’, й помирать туди поплівся! Ясно, шо не сам. Монро взяло і повело, гадость така.
— Ой, не придумовуй! Монро поза Коритом не літа! — нагадав Нельсон.
Однак тричі вислухавши її коронне «криком прошу», він раптом подумав, що на звалище справді варто піднятися — поки видимість ще не втрачена, з висоти можна оглянути велику територію.
Наближатися до Корита в такий день було справою відчайдушною, і з Нельсоном пішли не всі. Лише четверо чоловіків піднімалися естакадою. Їхні обмотки шматував вітер. Одяг — переважно саморобний, із витривалої церати — то надимався, то ляскав по спинах. Відчуття драйву не полишало Гектора, котрий збуджено торував шлях до самого серця бурі.
— Ононо! — вказав він пальцем на металевий щит, що помітно розгойдався на своїх опорах.
— Тре’ трохи розійтись. Дивіться всі кругом — мо’, Туза дурного набачите, — гукнув Нельсон. Він обернувся лицем до селища. Але руда імла вже сідала на Соцбуд, як сепія часу обволікає старі фотографії. Неоковирні й викличні конструкції Депо взагалі стали розмитим потойбічним маревом. Залізниця порваною павутиною лежала на насипі. Сортувальна станція з її хламом лишилася праворуч, коли вони піднімалися естакадою на Корито.
Під ногами потріскували уламки сантехнічного фаянсу, сунув пластиковий утиль. Звалище немов би детонувало, народжуючи ураган. Цю безглузду виправу слід було припиняти, натомість Нельсон, пригнувшись, ішов усе далі. Цікавість до природи Корита все ще перемагала в ньому здоровий глузд. На поверхні звалища ворушилися листи гіпсокартону й уламки меблів, мішки з будівельним сміттям поривалися злетіти вгору. Над головою просвистів солом’яний плафон і зник десь унизу.
— Ей, туто шняга єсть! — долинув голос Гектора крізь завивання вітру. Нельсон зістрибнув з естакади на бетонну дорогу серед сміття, підійшов до брата, втискаючи голову в плечі. Цівка крові червоніла на бетоні. Нельсон провів пальцем — кров уже встигла присохнути, хоча їй не було й доби. Пил набивався в очі й рот, потоки вітру терзали барабанні перетинки. Нельсон відчув себе центром якоїсь героїчної ситуації. На його крик зійшлися й інші учасники пошуків.
— Дивіться кругом, шоб нічого не пропустить, — гукнув Нельсон.
Вони йшли по бетону посеред Корита, а буря ревла навколо дедалі гучніше. На одній із плит також був слід крові, але її вже заносило мотлохом.
— Мо’, це Божени кгов, іще з того дня, — припустив Гектор.
Нельсон узявся розгрібати купу сміття на плиті. Відкинув обривок гумового килимка, залитого синьою фарбою, потім — сплутаний ком бобінної стрічки, шмат ковроліну. І врешті з-під пінопластової коробки від іграшок вигулькнуло те, заради чого вони всі тут опинилися — відірвана нижче ліктя рука, зсушена, з темним плетивом вен і жовтими нігтями, що давно не знали ножиць.
Нельсон розгорнув целофановий пакунок на хиткому столі. Тузиха глянула й кивнула так, наче впустила мозок додолу.
— Його? — перепитав Нельсон для певності.
— Його, — підтвердила Тузиха.
Нельсон зазирнув за ширму, де чахло пружинне ліжко Туза. Матрац із нього сповз на долівку. Пилинки танцювали над свічкою, що сполохано тремтіла. На тумбі стояв порожній слоїк з-під одеколону.
— На краю Корита найшли, — загорнув Нельсон пакунок. — Всі думають, шо кротодил порвав. А я от розмишляю… чи не ти сама його угрохала, раз знала, де шукать.