— Коркодим но-ні, — скрушно похитав головою ескулап.
— А хто, як не кротодил? — здригнувся Нельсон, хоча доктор лише підтвердив його власні підозри.
— Лютодер. Нямуть-нямуть… — важко ковтнув повітря Фрезе.
— Це точняк, старий танаб’є?!! — схопив його Нельсон за плече.
— Кабанал, — підшукав Фрезе синонім, який, як йому здавалося, звучав більш переконливо.
Вони подивилися одне на одного. Ринви обличчя доктора Фрезе викривились від страху, нижня губа відвисла. Нельсон волів отримати якісь докази сказаного.
— Геля, — вказав доктор пальцем на прокушену шкіру обстежуваної кінцівки. — Тубопрогрес.
Нельсон розгублено кліпав очима.
— Тре’ всім сказать. Це ж… Це ж ханадзип!
— Казан — но-ні! Дин — кабанал, да — кабанал, ри — кабанал… Нямуть-нямуть-нямуть… — загинав пальці Фрезе.
— Ти про шо? Нам людожера хапать тре’! Якшо всім не сказать, то шо ж буде… — не міг збагнути Нельсон.
— Лютодер — цхап, — частково погодився доктор. — Казан — но-ні. Цссс.
Фрезе застиг із притуленим до рота пальцем.
Під розлогими пальмами було затишно і свіжо. Море розминало пісок своїми аквамариновими долонями. Листя погойдувалося у верховітті, але вітру Нельсон майже не відчував. Це були радше дотики місцевих духів. Над гладінню кружляла чайка, білосніжна, з димно-сизим заломом крила. Вона легко сіла на воду, і дрібна хвиля заколисала її.
Нельсон зробив кілька кроків по гарячому піску. Увійшов спочатку по коліна, відчуваючи, як лагуна вбирає його задавнену змору, потім ліг на груди й поплив — майже полетів над водою, виконуючи невимушені рухи, не занурюючи обличчя. Сонце вигравало на плесі, билось об дзеркало золотого дна. Світлотіні куйовдилися на невисоких скелях.
До чайки лишалася одна мить. Ось-ось він розітне плівку теплого моря і дотягнеться до її ніжного пуху, вправним рухом скрутить шию, а далі… Нельсон раптом згадав, що не вміє плавати, і зробив панічний мах плечем. Його голову накрили солоні бризки. Чайка стрілою злетіла увись. Він замолотив руками по воді, судомно хапаючи повітря…
Під стелею Савиної кімнати бовталась давня пожовкла павутина. Сон розійшовся по швах, напоровшись на колючки ранку, але голод залишився, як незаповнена внутрішня прірва. Нельсон зіперся на лікті в гамаку й помалу приходив до тями. Він дивився на план-схему видобутку чорнухи, і креслення здавалися повною нісенітницею, маренням ідіота, порівняно з реальністю сну, котрий виріс із пейзажу, баченого на принесених бурею фотошпалерах.
— Раз, два, три! — гаркнув Нельсон. Заскрипіли мотузки і кості. Труба подалася вгору, зависла на рівні з ґрунтом, вдарилась об край рову, але таки перевалилась через нього й прокотилася кілька метрів по землі. Із десятка грудей вирвалося натужне «Хуф».
— Чого так мало вас приходе? — обурився Нельсон, дивлячись на ріденьку бригаду, що з такими зусиллями вирвала ділянку трубопроводу з ями.
— Бо гогобцями платим. Шо було побільше, то вже погоздавали. Кінчається птичка, — розвів мозолистими руками Гектор.
— Зажиріли на голубах, — дорікнув Нельсон не надто справедливо. — Врем’я паршиве. І його у нас мало.
— Ага, зажигієш тут…
— Я Капрона сторожем поставив. А мо’, він підкрадає… — запідозрив Нельсон.
— Нє. У мене вся бухгалтегія отуто, — постукав себе пальцем по лобі Гектор. — Інтегесно, шо не кгаде. Чесний.
— Чесний, ага! Просто я йому за службу штуку обіцяв одну.
— Шо за хан?
— Та чоботи у нього кончились. Я сказав, що нові пошию. Як доробим усе — аж тоді оддам, — ошкірився Нельсон лукаво.
— Ти й таке умієш, цедзип!
— Ілуха, шо ж там уміть?! Береш шкури якоїсь…
— Можеш не казать, я однак не пойму, — відмахнувся Гектор.
Згори звисало набубнявіле вим’я неба. Нельсон придивився до коритян, що покинули надриватися біля теплотраси й чекали на «пайки». Рахуби. Голодранці. Мотивовані лише власним голодом. Опуститись до непоправного міг кожен із них. Під підозрою були всі, за винятком хіба літніх жінок, які не послуговувалися зубопротезним сервісом Фрезе, та Майї, котра на диво довго умудрялась не втратити свої зуби. Ось Базука, що водиться з Кальманом, облизав пошерхлі губи (чомусь і він врешті-решт попросився попрацювати на толоці). Ось Захур ласкаво шкіриться до Пабло, а той чи то прицмокує, чи то обдуває своє плече від піщинок. Ось смурний ґевал Кабигроб надкусує зламаний ніготь. Роти. Роти. Роти. Однакові металеві ряди, припаяні до щелеп. Крицевий частокіл, що ріже, шматує, перемелює. Базука… ні, він — просто велика сопля. Гектор… ні, він у душі добряк, він не міг. Божена… ні. Божена прекрасна. Божена прекрасна… Туза викрали — висмикнули з ліжка, наче неживий предмет. Руку потім викинули на Корито, щоб збити зі сліду — тепер це було ясно, як день. І кротодил тут ні до чого.