— Здоров, ханаврук, як твоє радіво? — запитав Нельсон.
— Не твоє діло, бойобвод! — почулось у відповідь.
— Іди, покатаєм тебе, — миролюбно запропонував Гектор.
— Ох, не зліть мене. Тут техніка робе силенна — підлізете, то порозрива вам бошки, — пригрозила Кет.
— Ну-ну, нас і так рве, — підійшов поближче Нельсон.
— Не сунься! — озлилася старенька. — Божена он твоя з голоду вже пухне. А ти… Нудзип такий, шось би путнє сотворив людям, чим отак снувать дурно. Ні колоба в хаті, ні святого в голові — тьху на вас!
— Шо нам колобу поклони бить! Ми — люди діла, — заявив Гектор.
— А давай, Кет, ми тебе рівнять будем — може, виправим, та й не така злюка будеш, — запропонував Нельсон з ентузіазмом.
— Тіпун на тебе! Шо Корито скривило, то вже не розігнеш, — узялась вона за спину.
— А ми попробуєм! Ану, бро, підсоби. В трубу поміститься? — схопив Нельсон жінку під руку.
— Хто мене займе — радіво на нього настрою! Виродки! — спробувала пручатися вона.
Гектор, здіймаючи пил, котив трубу, а в ній усередині, як у чортовому колесі, оберталась і продовжувала сипати прокльонами Горбата Кет. Радіоприймач, який вона нізащо не хотіла випускати з рук, врешті-решт торохнувся об метал, розколовся і на ходу вивалився на землю. Відчуття безпомильності і значущості всіх подій не полишало Нельсона. Повний гордості за кожну прожиту мить цього незабутнього дня, він узрів розведену гармошку неба з вечірніми брижами хмар, обпаленими пурпуровим сонцем.
Ранок навалився, як бетонна плита. Передчуваючи депресуху, яка неминуче прийде після вчорашнього драйву, Нельсон із братом ще вдосвіта заходилися кріпити секції труби. Потім планувалося закотити те все на Корито, увігнати в масив відходів (в уявленнях Сави це було не набагато складніше, ніж устромити голку в поролон). Монотонна робота рятувала від панічних атак. Болти зі скрипом заходили в отвори потрісканих фланців, руда труха сипалась із гайок. Невиспаний і чумний Базука приплівся до них із Депо і став над душею.
— Там у нас Кальман учадів. Хоронить будем. Ви йдете?
Нельсона немов струмом пробило, аж обценьки випали з рук. Здалося, що вирячені баньки Кальмана ще раз кліпнули на нього з потойбіччя.
— Знаю, ти його не сильно уважав, — понизив голос Базука.
— Шо він нюхав? — виказав Гектор фаховий інтерес.
— Замішав краску, нотецу і ше шось таке вонюче. Казав, шо голод перебива. А тоді поналивав у хаті, закрився та як заснув…
— «Сауну», значить, замутив, а потім пегедегжав. Було б гозбудить його, — розтлумачив Гектор зі знанням справи.
— Мо’, не вмер, а спить — ви мацали? — приховуючи хвилювання, перепитав Нельсон. — Було ж колись, шо старого Пепу аж до колодязя доперли з плачами, а він там устав і давай усіх обкладать.
— Та задубів Кальман, холодний, як жилізяка! Шо ж ми, трупа не пізнаєм! — запевнив Базука. — Ну, піду я, бо нести буде нікому. Сьогодні ми не робим. Траур, торванабой.
Нельсон знову подивився на свої руки. Те, що вони й досі були здатні виконувати якісь звичні рухи й маніпуляції, виглядало вкрай підозрілим. Руки мусили перейняти мертвість Кальмана, стати її продовженням, натомість вони вдавали, що нічого подібного не було, жили своїм ужитковим життям.
Унизу зяяло провалля між бетонними сходами. Від зрізаних колись давно перил лишились небезпечні штирі. Нельсон ніяк не міг зрозуміти, що змушувало Саву до кінця залишатися в цьому аварійному домі, а не переселитися в надійний гараж або підвал, як робили нормальні коритяни. Нельсон штовхнув рипучі двері, кинув торбу на підлогу. У гамаку лежала Божена, похитуючи протезом.
— А ти чого тут? — здивувався він.
— Прийшла Саву провідать, погомоніть.
— Сава ж помер, — бовкнув Нельсон тупо, на автоматі.
— Правда?.. — прикусила губу Божена. — Ну тоді ти теж підійдеш. Чи нам уже й побалакать нема про шо?
— Уже балакаєм, — Нельсон поцілував її в лоба і сів у ногах на край металевої сітки. Почувався розбитим вщент.
— Їсти будеш? — запропонував знічев’я.
— Нема в мені місця для їдла. Шо не ковтну — вертаю назад.
Обличчя Божени — ледь-ледь підпухле, ніби налите водою — про щось мало сказати йому. Але він блукав десь у собі, шпортався в тенетах гріхів і надій, планів і креслень.
— Ночі холодні. І страшно мені, — зізналась Божена.
— Скоро вже, скоро. За місяць управимось… — торочив Нельсон про своє.
— Шо ж ми все ждем, рабой! Не живем, а ждем, поки день пройде! Один, другий, третій…