— Роби й собі шось. Так житуха коротша здається.
— «Роби-роби»… Луччє піти за Колючку та попроситься вже до Тих.
— Ти шо чешеш! Хто ми без свого Корита — голота кончена та рвань бездомна! А думаєш, по той бік Колючки луччє живуть?! Ну, чорнуху Вони п’ють. Так і ми скоро пить будем!
За вікном висівалися перші спори вересневого дощу. Нельсон підійшов до стіни — тієї, що ще зберігала геометричні каракулі покійного господаря цього дому.
— Диви: камінь-дерево вже завалили. Осталось трубу викотить на Корито, запхать у неї те дерево, підпалить і всунуть в одходи. Жар буде в трубі закритий і не промокне. Тепло дойде до чорнухи, і вона вибродить.
Божена навіть не глянула на креслення, які бентежили розум Нельсона. Відвернулася до протилежного кутка. Її плечі враз затряслися.
— Ну, шо таке? — розгубився Нельсон. — Якшо мерзнеш, то я пічку дам, оно чудо яке, і дров не треба. Не кисни, ну.
— Ти мене колись звав до себе жить, — ковтнула сльозу Божена. — А тепер чого не звеш?
Базука тугіше затягнув болти на фланцях й один із них тут-таки розламався навпіл. Майя дістала йому інший із коробки, запустила тонкі пальці поміж шайби, допитливо слухаючи дзенькіт металевих деталей.
— От, і це гниле! — обурився Базука. — А раніш на Кориті у людей були рідкі гвіздки — мені дід показував.
— Не було у тебе діда. Ґик, — перебив Гена, клацнувши кадиком. Він сидів поруч, демонстративно байдикуючи.
— Не мій дід, а чужий. То я тоді думав, що він мій. Та яка разниця! Гвіздки були такі, в тюбиках — білі-білі. Видавив — і воно засиха, і вже не зломиться, не трісне. А я лікарство з них робив. Бо коли холодно — то шо тре’? Дірки в голові затулить! Я у вухо собі заливав і так ходив, поки вітри дули. Ні разу за зиму не простудився.
У цей час Нельсон з іншими коритянами підтягнув повалене камінь-дерево ближче до полігону. Тепер у роботі допомагала Скирта — широкоплеча жінка з Депо, яку звіддаля часто плутали з чоловіками. Залучати односельців до толоки ставало дедалі важче, але з нею поталанило — витривала була робітниця.
До гурту прибився і дядько Момот. Глухонімий з народження, він добре читав по губах і часто вертів головою, щоб не прогледіти важливі діалоги трударів. Було в ньому щось дуже симпатичне, як у собаки, що розуміє значно більше, ніж говорить.
Чотири секції труби знову стали єдиним цілим. Нельсон по-хазяйськи стукнув носаком чобота об фланець, наче це була найбільш репрезентативна проба конструкцій на міцність.
— Підкотим до Корита, чи шо… — мовив він. — А як розвалиться по дорозі — Базуку не годувать.
— Ага, Базука винен, шо болта у вас нема крепкого, — насупився той. — Од тебе й так усі тікають, народ смислу в тобі не бачить. Сава був нудзип, і ти — лободзип. А ше як я піду…
— Ану, давай не пашталакай, — штрикнув Базуку ліктем Гектор. — Погнали!
Майя лише печально подивилась на Нельсона і залишилася сидіти біля рову в нав’язливому товаристві Гени.
Трохи котили, трохи тягли. Вимушена близькість усіх цих людей викликала у Нельсона змішані емоції — чи то зворушення, чи то роздратування. Шлях пролягав там же, повз намет Горбатої Кет, і Гектор напружився, прискіпливо оглядаючи його. Мешканка цієї конструкції тут же не забарилась засвідчити свою присутність, відкинувши вхідний клапоть вицвілого тенту.
— А я вас виглядаю, — мовила Кет, вилазячи з намету на чотирьох.
— Ой, не начинай, — пригрозив Нельсон. — Ми тобі зла не хотіли, просто штирило од «колес».
— Та я й не кажу нічо. Мені оно як помогло, диви — рівніш ходить стала! — випросталась Кет. — Видно, розтрясло поперек, якийсь цемент з нього облупивсь. Як би так, шоб мені ше разок покататься.
— Тут тобі не покатушки, — з удаваною строгістю відказав Гектор.
— Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть. Тіки дуже довго крутиться тре’, тоді може получиться, — уточнила Кет, заклавши руки за спину.
— Ну залазь, до Корита точно долетиш, а дальше вже якось сама, — пристав Нельсон на її прохання.
Кет делікатно затасували всередину труби і продовжили шлях уже по гладкому втрамбованому току. Усі кепкували з її методу самолікування. Лише Момот спантеличено роззирався, намагаючись збагнути суть цієї дивної операції.
Нельсон любив роботу і всіх цих горопах у ній. Якщо вже сонце щоденно намотує кола довкола Землі, думав він, то й людям годиться щось невпинно вертіти. Поки їхні руки штовхали трубу, він ніби розчинявся в цьому процесі, який, почавшись однієї миті, уже не міг закінчитись, не внісши якоїсь малої зміни у світ. І це Нельсона ощасливлювало, хоча й не надовго.