Він підійшов поближче до об’ємної, розміром з пів-кімнати, коробки, кинутої з неба. Один із її дерев’яних бортів при падінні відвалився, і всередині стало помітно якісь мішки. Гектор і собі вибрався з рову й приєднався до брата. В руках у Гектора був відломлений від лопати держак. Не довго думаючи, він метнув його вперед, як спис.
— Ти шо? — тільки й устиг крикнути Нельсон.
Держак уже з хряскотом уп’явся в один із мішків. Із пробитої діри маленьким водоспадом посипався цукор.
— А шо то воно впало? — пришкандибала Тузиха.
— Таке наче їдло там, — проказав Гектор з обережним оптимізмом.
— Чого б Вони нас просто так годували? А якшо воно тровлене… Нам би тре’ животи не попортить, — з виглядом гурмана мовив Базука.
Нельсон раптом відчув оскомину від згадки про Савину тирсоплиту і низку інших технічних речовин, які вряди-годи доводилося споживати.
— Вони туди жидь вприснули! Точняк. Я ту жидь нюхом чую, — заграв жовнами Кабигроб. — Ото схаваєш і останешся навіки стоять, як арматура.
— Все, шо з-за Колючки, — то нам смерть, — кивнула Тузиха.
Коритяни підступили ближче до вантажу, зважуючи всі «за» і «проти». Скирта стояла у в’язаній смугастій шапочці, натягнутій на очі, потирала довгі пальці об безрукаву жилетку, нічим іншим не виказуючи свого хвилювання. Капрон ритмічно дзенькав клешнею.
— Спалить би його все! — нагнітав Кабигроб.
— Давайте так. Хтось один хай попробує, а ми подивимся, чи не вмре, — зімпровізував Нельсон.
— Шукай дурних, йуханакус, — кинув Базука.
— Так Момот нехай… — промимрив Гектор, виглядаючи глухого в натовпі. Той тут-таки розштовхав інших і замахав кощавими руками, нечутно виплямкуючи прокляття в обличчя Гектору.
— Диви. Догадавсь. Як він ото вміє бачить по губах? — дивувався Гектор.
Нельсон завважив, що день покоротшав. Скоро мало смеркатися. Хтось нарешті згадав і про Горбату Кет, котра, лежачи під рядном, з абсолютним смиренням, на яке здатні лише мерці, чекала, коли громада віддасть їй останню шану. Погодились, що до темноти можна встигнути з цим упоратись. Що ж до ящика з продовольством, у якому більшість присутніх вбачали троянського коня, то постановили назавтра скликати загальне «терло» і в звичній нетолерантній манері виробити спільний підхід до проблеми.
Засинав Нельсон паскудно, оскільки ділити один гамак з Боженою ще не звик. Перевертатися з боку на бік доводилося синхронно, а зі злагодженістю рухів у людей, які по-справжньому разом не жили, виникали труднощі. Боженин протез холодив йому литку, кінцівки плутались і не знаходили собі місця, пружини раз-по-раз скрипіли.
Врешті, він тихо сповз на підлогу, підмостивши під спину кілька цупких мішків, а за подушку взявши власний кирзовий чобіт. Гуготіло камінь-дерево в маленькій Савиній пічці, підсвічуючи куток гарячими зайчиками. Божена вже бачила перший сон — із тих каламутних марев, які ніколи не запам’ятовуються. Він же продовжував мучитися відчуттям невиконаної роботи, недодуманої думки, невідвернутої загрози. Тканина ночі видавалася Нельсону ненадійною підробкою, ширмою, за якою звивалися химери людського зла. І він, втягнутий у це кодло самим фактом свого народження, подумав раптом, що ні на йоту, ні на мить, ніколи не був по-справжньому вільним. Хвилини без сну тягнулися, як чорна смола. Щоб якось урвати їх, Нельсон устав, узувся і вийшов на сходи з неясними намірами.
У сусідніх квартирах ніхто не жив. Будинок вбирав довколишню темінь зіницями вибитих шиб. Протяг вламувався до під’їзду й прокладав мерзлий шлях на верхні поверхи. На бетоні пінився іній.
Знадвору долинув якийсь гомін і скрегіт. Долаючи острах, Нельсон зійшов на перший поверх, визирнув у ніч. Спочатку була глуха стіна пітьми, потім око звикло і вловило якийсь рух — якраз там, де вдень упав дерев’яний контейнер.
Підходячи, Нельсон уже міг розрізняти постаті, що ворушилися довкола вантажу.
— Е, шо за ханакус туто? — наважився поцікавитись Нельсон.
Від купи продовольства відділилася дивна рухома конструкція на колесах. Нельсон не зразу впізнав інвалідний візок, який штовхала поперед себе згорблена постать. У візок замість пасажира було посаджено кілька великих пакетів. На хвильку з-поза вороного полотнища хмар визирнув місяць, окресливши щербатий профіль попихача візка — то був Пабло.
Нельсон метнувся до контейнера, налетівши на якесь зовсім тонке і в’юнке тіло, яке тут же розчинилося в пітьмі. Дерев’яні борти було виламано, вміст кількох мішків розсипано навколо. Якась проява цупила велику коробку, обходячи Нельсона збоку. Він перерізав їй шлях.