— Хай падає, кидай! — крикнув він братові й відкотився набік.
— Я спиню, я спиню! — не здавався Гектор.
Він сів на бетон, щоб підперти трубу спиною, однак її повернуло так, що вона посунула повз нього. Гектор перескочив, щоб опинитись нижче і стримати клятий центнер сталі, але підломив ногу і сам пішов перевертом. За мить він, як кіт, згрупувався і приземлився на черево. Проте різкість в очах навести так і не встиг — кінець труби прокотився по його руці, підскочив і зачепив шестерню, що стирчала в черепі…
Першою до Гектора встигла Скирта. Мовчазна в житті, вона і смерть констатувала без жодного слова — закусивши тонку губу. Зубчатий диск повністю вгруз у голову Нельсонового брата, випустивши назовні рожеве пюре мозку.
V
— Житуха не стоїть на місці. І смерть не стоїть. Убився мій бро. Через мене убився. Якби не ці труби, торванабой. Тіки шо вже тут казать… Мало було нас, коритян, а тепер — так іще менше. Пусто на нашому Кориті, а без бро — просто голяк. Усім його буде не хватать. Та шо там — уже не хвата, ілуха. Знаєте самі, шо з ним можна було і діло совершить, і упороться славно. Ну а хто він був такий по суті — то ніхто не хотів знать. Тіки я, може, та й то слабо ним інтересувався.
Нельсон зробив паузу і зиркнув у жерло висохлого колодязя, куди коритяни скидали тіла. Оглянув присутніх, що ніяково ціпеніли навколо труни, не вміючи проявити солідарність у горі. Нельсон підвищив голос, ніби хотів перекричати їхнє надто гучне мовчання.
— Чоловік не просе, шоб його на світ привели. А його приводять, без замислу і плану. І чоловік сам по собі. Нидіє та шариться по закутках, місця свого шука. І сам не знає суті: добре воно, шо його послали у світі пожить, чи не добре? Він один посеред всього. А ше бува — чоловік іще на ноги не став, рачки лазе та слину пуска, а вже вроді в чомусь винен. Отак і в нього було. Мамка померла, поки трудилася його родить. Назвать успіла Віктором — я старший родивсь, то я знаю. Чув. А в народі нарекли його «Гектор» — за те, шо «гекав» багато. Народ у нас темний, злий і плюгавий, і просто так нікого любить не стане. Ех, я не про те хотів… Ти вертайся до мамки, бро, нема на тобі вини, — торкнувся Нельсон кута домовини. — Ну, може, хтось іще хоче слово сказать.
— Я скажу, — виступив наперед Капрон. — Це так, в порядку правди. Усопший тирив у мене птичку з капканів, шо на Кориті стояли. Не те шоб я сильно жалів…
— Капа, ти правди захотів? Заткнись, бо я тобі олаб’є розкрою! — зірвався Нельсон, вибалушивши налиті кров’ю очі.
— Кажу, шо було. І ти її хавав, не бреши…
Першим ударом Нельсон поцілив Капрону в щелепу, але надто слабко, щоб звалити з ніг. Капрон гойднувся, від другого удару зумів ухилитися і контратакував клешнею спочатку по ребрах, а потім — у голову. Світло довкола Нельсона почало меркнути, дихання збилось. Він спробував було переставити ногу кудись уперед, просто ступити ще один механічний крок на ресурсі спинного мозку, як ступає півень без голови, але земля зненацька стала дибки, гупнувши його в єдине, частково вціліле вухо. І на тому його участь у церемонії була вичерпана.
Нельсон ішов підземним коридором, що місцями нагадував стічний канал. Коридор зміївся, розгалужувався, тому раз по раз доводилося довільно вибирати повороти. З цегляних стін і склепінь скрапувала вода. Чорний мох їжачився в тріщинах. Під ногами щось чавкотіло. У цій безконечній кишці йому траплялися самотні люди, що брели в протилежному напрямку, не звертаючи на нього жодної уваги. Він силкувався зазирнути їм в обличчя, але їхні риси були в тіні.
— Де тут зефір? — шарпнув Нельсон за балахон одну з таких примар, але та розтанула в бічному рукаві катакомби.
Він був певен, що мусить знайти зефір, хоча навіть не знав, як він виглядає і на що схожий — колір, форма, консистенція…
— Е! Я йду по зефір. Я нормально йду? — звернувся він до ще одного перехожого. Той лише гойднув сірим каптуром, не показавши навіть носа. Його зотліла лахманина лишила по собі прілий дух. Нельсон запідозрив, що став невидимим, і вжахнувся з цього здогаду.
Коридор знову ділився на два рукави. Нельсон увійшов у ліву арку, та через кілька кроків уперся в глухий кут. Він постояв, обмацуючи мур, — сподівався знайти потаємний хід. Цілком імовірним йому здавалося, що зефір надійно заховано, аби перший-ліпший приходько не дістався до такого скарбу. Можливо, тому всі істоти в цьому підземеллі уперто мовчать — вони самі в пошуку.