– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?
– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!
Тато засовався на стільці.
– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…
– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.
– Але ж це правда! – не відступалася я. – Це несправедливо!
– Годі! – сказав тато.
Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.
– Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає, – сказав тато.
– То що ж, – відповів журналіст, – тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.
Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, інші – чорним ходом.
– Університет? – спитав лисий, і далі кривлячись від болю. – Ну, тоді його далеко повезли…
Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.
– Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, – усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.
Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.
– То, значить, бачив його по дорозі до могили! – похмуро відказав лисий.
Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!
– Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що…
– Замовкніть! – вихопилося в мене.
– Ліно! – зупинила мене мама. – Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.
– Я дуже добре розумію, що кажу! – відказав пан, не зводячи з мене очей.
Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.
– Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! – кричала вона. Вийшов інший офіцер, несучи сповитий згорток. За ним вибіг лікар, хапаючи енкаведиста за одяг.
– Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! – кричав лікар. – Пане, благаю вас! Будь ласка!
Офіцер розвернувся і вдарив лікаря по коліну підбором чобота.
Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.
– Ліно, будь ласка, – сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.
– Боже, моя дитина! – заплакала жінка, дивлячись на мене.
Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.
6
Чоловік із банку передав мамі свій піджак. Вона накинула його на плечі породіллі і прибрала в неї з обличчя волосся.
– Усе гаразд, люба, – сказала їй мама.
– Вітас! Мого чоловіка забрали, Вітаса! – видихнула молодиця.
Я подивилася на розчервоніле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кілька хвилин, а її вже Совєти записали в злочинці. Я пригорнула дитинку і торкнулася її лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекає на нас?
– Як вас звати, люба? – спитала мама.
– Она, – молода матір витягнула шию. – Де моя дитина?
Мама взяла згорток у мене і поклала на груди жінці.
– Моя дитинка! Мила моя дитинонько! – заплакала жінка, цілуючи маля.
Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму.
– Моя нога! – стогнав лисий.
– Чи є тут медики? – спитала мама, переводячи погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.
– Я спробую шину накласти, – зголосився банківський працівник. – Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.