— Отже, в Америці вам сподобалося?
— Сподобалось. Останні кілька тижнів були важкі. Але з таким чоловіком, як Берт, це не дивно.
— Як я зрозуміла, вам не до смаку морські подорожі, — посміхнулася Селлі.
— Подорож тут ні до чого. — Бриджит повернулася спиною до Селлі Годжес. — Зашнуруйте, будь ласка, корсет. Не дуже туго. Мені тепер будь-яка подорож не до смаку, але про це нікому не кажіть ні слова. Я ще маю відкритись Бертові.
Селлі подумала, що й груди в Бриджит поповніли.
— Давно? — запитала вона, ніби це не було для неї несподіванкою.
— Місяці два. Скоро стане помітно. Професор сердитиметься?
— Чому він має сердитись? Народжувати дітей — природна функція жінки.
— Ну… Поки ми з професором — усе гаразд, але, знаючи Берта, можу сказати, що це тільки початок. А я не бажаю, щоб мої діти закінчили так, як мої брати й сестри, та й багато інших, що підбирають покидьки, ходять босі, кутаються в ганчір'я, туляться по закутках і вмирають молодими, а їхні батьки сидять по в'язницях. Ні, Сел, я хочу, щоб мої діти цього не знали. Берт — хороший чоловік, але як довго це може тривати?
— Я знаю професора багато років, Бриджит. Він завжди був добрий до тих, хто служить йому віддано.
— Я не маю. в цьому сумніву. Але вам нікуди не треба тікати, Село. Ми тікали з Лаймгаусу, а потім — із будинку в Беркширі. Я думала, оселимось у Франції, та не вийшло. Коли ми втекли з Нью-Йорка, мала надію, що в Сан-Франциско буде по-іншому. Мені там подобалось, та довелось утікати й звідти. Тепер повернулися до Лондона, і, на щастя, тут я матиму дитину. — Бриджит поплескала себе по животі. — Але чим усе закінчиться?
— Знаючи професора, можу сказати: закінчиться тим, що він поквитається з четвіркою іноземців, а також з Кроу та Холмсом.
ЛОНДОН
Середа, 30 вересня — четвер, 29 жовтня 1896 р.
СПОДІВАНЕ ПРИСТАНОВИЩЕ
Північний Кенсінгтон був поцяткований острівцями бідності. Брудні й убогі, вони ховалися за розкішними будинками, що виросли протягом останнього півстоліття. На Гай-Роуд, що тяглася від Ноттінг-Гіллу до Шепардс-Бушу, з'явилося багато великих майданів і фешенебельних кварталів, які змінили вигляд усього району.
Найбільше враження серед них справляв Ладбрук-Істейт, або, як його ще називали, Зелений Ладбрук, — спокійний, з церквою святого Йоана в центрі, оточений симетрично розташованими віллами з розкішними фасадами, палісадниками та великими садками. Цей стиль забудови, природно, поширився й далі на схід, перетворивши квартали навколо Голланд-парку та Ноттінг-Гіллу в престижний житловий район.
В саме серце цього респектабельного району, на Алберт-сквер, теплого надвечір'я в середу 30 вересня 1896 року два екіпажі привезли Моріарті та його компаньйонів.
З Ліверпуля вони прибули залізницею, а коли проїжджали вулицями Лондона, душу Моріарті заполонили асоціації та спогади. Знайомі запахи підсилювали тугу за минулим. На вулицях було гамірно, як і в давнину, навіть більше — з'явилися самохідні екіпажі. На тротуарах головних магістралей товклася різномаста публіка; магазини, хизуючись своїми товарами, дратували тих, хто не мав змоги їх придбати, і можна було справді повірити, що саме тут б'ється пульс імперії. Моріарті мав таке враження ніби чує також биття пульсу й своєї, ще не померлої, імперії.
Стомлений, але з почуттям великої втіхи, побачив він свій дім на Алберт-сквері, 5, — одну з десяти вілл, що симетрично розташувались навколо невеликої площі з припорошеними деревами й травою, відгородившись від неї парканами й тротуаром, уздовж якого росли ясени. Приємне сусідство. Маленький, замкнений, самовдоволений і холодний світ, що тримався на кволих плечах покоївок та підлабузництві кухарів, лакеїв і няньок, такий же далекий від справжнього світу Моріарті, як Віндзорський замок від якогось підприємства з потогінною системою, злодійської харчівні чи пивниці.
Особняки Алберт-скверу багато в чому були з претензіями на розкоші. Не такі великі, як у кварталі Ладбрук-Істейт, вони, проте, хизувались ширшими, ніж у більшості лондонських будинків, фасадами, а парадні під'їзди та всі п'ять поверхів мали аж надто ошатний вигляд.
— Багаті резиденції бідних лордів, — мовив сам до себе Моріарті.
Всього на відстані милі звідси були квартали без жодного деревця, з одним водяним насосом на десяток халуп. Але шановні мешканці Алберт-скверу не любили, щоб їм нагадували про існування цього, відмінного від їхнього, іншого світу.
Якби хто, причаївшись, спостерігав, він би побачив, що серед прибулих цього вечора були дві модно вбрані жінки: одна — з мідно-золотавим, старанно підібраним під великий літній капелюх волоссям, висока, друга — трохи нижча. Вони вийшли з кеба й не вагаючись піднялися східцями до дверей. На тротуарі лишилися стояти два чоловіки, які, обмінюючись короткими репліками, всміхаючись та схвально покивуючи, дивилися на чоло будинку.