Один з них, у всьому чорному, з довгим, зачесаним назад волоссям, з капелюхом у руці, був американський професор, який вселявся в будинок № 5. («Кажуть, чудова людина, але трохи відлюдько. Подорожує Європою, а в Лондоні займається важливими науковими справами. Мабуть, професор медицини».) Другий чоловік, трохи вищий, кремезний, із синювато-багровим шрамом на засмаглому обличчі, очевидно, був його супутник або ж помічник.
А тим часом двоє дужих юнаків допомагали візникам розвантажувати й підносити до порога багаж, де його приймав низенький азіат у сорочці з короткими рукавами. Серед інших речей у багажі були маленька японська валізочка та дві великі валізи; зі шкіряною валізою хлопці обходилися так обережно, ніби в ній лежали коштовності. Це певною мірою відповідало дійсності.
На стінах прохолодної вітальні вигравали райдужні сонячні зайчики, що відбивались од вітражного скла дверей. Кланяючись та запобігливо всміхаючись до професора, прибулих зустрічав Лі Чао. Жінки, знаючи своє місце, зникли в будинку.
— Ваш кабінет отут, — показав китаєць на двері праворуч.
На маленькому столику під протилежною стіною стояла ваза з квітами, поодинокими жовтими листочками нагадуючи про наближення осені. Професор подумав, що Лі Чао ніколи не перестає дивувати. Китаєць без вагання чи докорів сумління міг піддати когось важким тортурам, навіть убити, і після цього спокійно виспатись, а вмів також готувати страви не гірше від будь-якої жінки, а особливо гарно добирав букети квітів.
Професор Джеймс Моріарті ввійшов до свого кабінету, звідки мав планувати падіння чотирьох континентальних суперників та двох охоронців закону.
Це була довгаста кімната з високою стелею та двома великими вікнами, що виходили на площу. Над каміном, у стіні супроти дверей, здіймалася різьблена рама, в яку, між полицями та дерев'яними візерунками, було вправлено сім чи вісім дзеркал. Обабіч каміна стояли високі книжкові шафи з рядами шкіряних книжкових корінців. Над шафами висіли картини. На підлозі лежав темно-брунатний, з бежевим відтінком, килим. Чільне місце в кімнаті займав масивний письмовий стіл червоного дерева. Біля нього стояв зручний стілець з підлокітниками. Були й ще чотири легкі стільці, теж з підлокітниками, в застебнутих на ґудзики шкіряних чохлах. Над столом висів портрет молодої жінки, що сиділа, зіпершись головою на руки, — робота Жана-Батиста Грьоза. Це була улюблена картина Моріарті.
Добрих три хвилини професор не зводив погляду з картини, якої не бачив з 1894 року, коли Ембер сховав її перед утечею з Лаймгаусу.
Селлі Годжес принесла письмове приладдя, потім, разом із Спіром, вони годину оглядали будинок — їдальню, кухню в підвальному приміщенні, де Бриджит Спір, як економка професора, вже складала для Вільяма Джекобса список необхідного; зазирнули до вітальні на другому поверсі, до дев'яти спалень, двох ванних кімнат, гардеробної та інших службових закапелків. Оглянули також теплицю та нижню вітальню — велике світле приміщення на першому поверсі, — а потім повернулися до кабінету.
— Все буде добре, — сказав Моріарті до Спіра, помовчав, прислухаючись до дитячого сміху на площі, й додав: — Якщо нас не турбуватимуть сусіди або їхні шибеники.
Він зажадав, щоб о восьмій годині всі зібралися в цьому кабінеті, а тим часом попросив покликати Бриджит.
Півгодини Моріарті розпитував Бриджит про кухонні справи та про те, яка допомога їй потрібна у веденні хатнього господарства. Потім годину він та Селлі Годжес розпаковували багаж. Тільки велику шкіряну валізу, вже перенесену до спальні, не відчиняли.
— Хочеш, щоб я прийшла сьогодні? — запитала Селлі.
— Якщо не завадять справи, — відповів професор, розкладаючи по шухлядах гримувальне приладдя.
— Я могла б деякі свої справи відкласти на завтра.
— Завтра в нас у всіх будуть справи. Дехто вийде на вулиці уже з ночі, — посміхнувся Моріарті, ледь похитуючи по-зміїному головою. — Але не ми, Сел, не ми.
О восьмій вечора в кабінеті позапинали завіси, запалили газові світильники й розлили дорогий херес для учасників наради.
Моріарті стримано похвалив братів Джекобсів за вибір будинку й відразу перейшов до справ.
— Я вже говорив про боксерів, — нагадав він Спірові. — Треба їх знайти. Але вдень хай сюди не приходять: я поговорю з ними завтра о десятій вечора. Пам'ятайте, зайва метушня викликає цікавість сторонніх. Діятимем обережно, не поспішаючи, але й не черепашачими темпами. Часу обмаль. Його всім бракує.