— Добрий день, містере Біг-налл, — ділячи прізвище аптекаря на дві частини, привітався китаєць.
Кілька секунд Бігналл, немов щойно одержавши погану звістку, стояв із роззявленим ротом.
— Вам погано, містере Біг-налл?
— Просто мені не хотілося б бачити вас у себе в аптеці.
Навіть якщо це була погроза, слова звучали непереконливо, а обличчя аптекаря набрало мертвотно блідого кольору.
— Давно вас не бачив, містере Біг-налл.
— Прошу вас негайно вийти, поки я не викликав поліцію!
— Ви не викличете поліцію, — засміявся Лі Чао, немов почувши дотепний жарт. — Гадаю, вам краще послухати, що я скажу.
— Я роблю свою справу чесно.
— Ви ще не втратили рекомендованих мною клієнтів?
— Я не бажаю мати неприємності.
— Ви їх уже маєте, містере Біг-налл. За два роки, поки мене не було, ви заробили багато грошей.
— Яке ваше діло!
Китаєць, здавалося, на хвилину замисливсь. Аптекарі були його основним капіталом. Вони могли забезпечити тим, що важко дістати, а дехто за послуги аптекаря згоден платити великі гроші. Нарешті Лі Чао стенув плечима й рушив до дверей.
— Гаразд, я піду, але незабаром чекайте на візит друзів. До побачення, містере Біг-налл!
— Що ви маєте на увазі?
— Лише те, що вас відвідають друзі. Жаль. Гарна аптека. Так чисто. Зразковий порядок. Скоро яблучка погниють, а вже потім прибуде поліція. Ви мене розумієте?
Бігналл зрозумів.
— Зачекайте! — гукнув він. — Зачекайте, я винесу гроші.
— Я маю гроші, містере Бігналл. Маю гроші, щоб платити вам, якщо ви й надалі робитимете послуги найближчим друзям.
— Я…
Лі Чао повільно підійшов до прилавка й нахилився до аптекаря.
— Ви й досі забезпечуєте містера Холмса білим порошком?
Бігналл нерішуче кивнув.
І так само приховуєте правду від свого друга доктора Ватсона?
— Так, — помітно заспокоївшись і полегшено зітхнувши, відповів аптекар.
— Ви й досі отримуєте опій, який вам посилають мої колеги?
Бігналл знову кивнув.
— Усі давні клієнти користуються вашими послугами?
— Так.
— Можливо, є й нові?
— Один-два.
— І ви, як і раніше, допомагаєте жінкам позбутися вагітності?
— Лише коли це конче необхідно.
— Гаразд, гарна вийшла розмова, як і мало бути.
За півгодини Лі Чао поніс на Алберт-сквер добру новину своєму хазяїнові. Було зроблено ще один крок до великої помсти.
Увечері Лі Чао й Ембер з подробицями доповідали професорові про те, що вже зроблено. Багато жебраків, які служили їм у минулому, знову почали служити, пильнувати й наслухати, не пропускаючи жодного факту, жодного слова чи натяку, усвідомлюючи, що вони мають хай невеличкий, але постійний заробіток за незначні, а іноді й ласі шматочки інформації. Жебраки та жебрачки особливо уважно прислухалися до новин на Сейнт-Джордж-стріт, колись недоброї слави Реткліф-Гайвей, зосереджуючи увагу на «Прусському Орлі», улюбленому місці німецьких моряків та тих, хто не вважав поліцаїв за своїх близьких друзів. Обов'язком жебраків було не пропустити нічого про Вільгельма Шляйфштайна.
Заходячи на цій зловісній вулиці до «Рози й корони», до «Дзвону» чи якогось танцювального залу, жебраки слухали й дуже обережно розпитували, постійно тримаючи в пам'яті ще й імена Ірени Адлер, поліцая Кроу, самого Шерлока Холмса та іноземних негідників, з ким переважно боровся професор Моріарті.
Протягом цілого дня Спір снував між Алберт-сквером та десятком потаємних місць Лондона. Пізніше, після вечері, яку подавали знервовані нескінченними зауваженнями Бриджит, сестри-близнючки Марта й Поллі, Спір також мав у вітальні бесіду з Моріарті і розповів йому про свої пообідні зустрічі з десятком професіоналів: зломщиків, кишенькових крадіїв, шахраїв, аферистів, рекетирів, які досі діяли кожен сам по собі. Перебравши на себе керівництво «преторіанською гвардією», Спір розмовляв з ними, хоча й обережно, але цілком успішно.
Коли Спір пішов, Моріарті, стоячи біля вікна з келишком бренді в руці й дивлячись на площу, думав: «Там знову оживає моє королівство, почала збиратися докупи сім'я, як це було до тієї ганебної позаторішньої поразки». Він знав, десь там лежать і ключі, щоб відімкнути двері пекла для шістьох ворогів, які не давали йому спокою.
Легенький вітрець ворушив листя дерев унизу, і воно тремтіло, немов од загрози, що променіла з вікна вітальні.