— Звичайно, — з недовірою в голосі й сильним акцентом відповів той.
— Ти з ним працюєш? — запитав Ембер у Веллберна.
— Та начебто. Я сказав йому, що ти колись був з професором. Не втік тоді за кордон із його компанією?
— Я тепер сам собі господар! — Ембер прокашлявся й плюнув на підлогу. — Це краще, ніж залежати від кровожерливого Моріарті, хіба не так?
— Моріарті чоловік розумний, — зауважив Франц різким тоном, — але не досить.
— Чув, ніби ваш бос щось планує.
— Правда? Звідки вам відомо?
— Мене знають. Маю багато друзів. Іноді, буває, на щось виходжу, містере…
— Називайте мене Франц. А що вам до мого боса як ви кажете?
Емберові потрібен був час подумати, але часу не було, і він зважився:
— Можливо, я маю на прикметі саме те що йому потрібно. Мені так здається. Але справа не легка.
— Гарна справа? — спитав Веллберн.
— Це міг би вирішити його бос.
— Щось пропонуєте?
— Можна сказати й так. — Ембер притишив голос. — Потрібна добра команда. Справа саме для містера Шляйфштайна.
— Гера Шляйфштайна, — поправив його Франц. — Йому потрібно щось надзвичайне.
— Я й пропоную надзвичайне.
— Здобич буде?..
— Має бути велика. Я знаю. Буде велика. Для мене одного надто велика. Її доведеться перекинути на той бік Ла-Маншу. Я хочу бачити гера Шляйфштайна. Як по правді, то я шукаю його.
— Мені ви можете сказати, що це?
— Тільки вашому босу.
— Ходімо зі мною. Просто зараз.
— А я краще піду додому, — почав був підводитись Веллберн, але Франц перехилився через столик і легенько штовхнув товариша на місце.
— Містер Веллберн також піде з нами.
— Знаючи Веллберна — це дуже розумно, Франце.
— Обережно, містере Ембер! — застеріг Веллберн.
— Підеш зі мною й Францом. Я сказав надто багато й не бажаю, щоб ти всьому Лондонові роздзвонив, що Ембер має чудову «справу».
— Я не зроблю цього, я просто…
— Містер Ембер має рацію: ти підеш з нами, — з добродушною усмішкою на подзьобаному віспою обличчі проказав Франц і підвівся. — Підеш, або я повириваю тобі руки.
Ембер зовні уже вивчив будинок в Едмонтоні, розставляючи там жебраків. Коли вони висіли з омнібуса й пройшли кількасот ярдів, він помітив двох із своєї «сім'ї» — на протилежному боці вулиці Сліпого Фреда, якого в тому ж напрямку, в якому йшли вони, вела маленька худорлява дівчина, а між бакалійною лавкою та крамницею капелюхів тряс головою Бен Таффнелл. Сліпий Фред вистукував своє раз-два-три, натякаючи Емберові, що він бачить його, хоча користі з цього було мало. Якби Франц був здогадливіший, він би скрутив Емберові шию і потрощив би на тріски об Фреда сліпецького ціпка. І все таки Ембер був задоволений, що принаймні жебраки роблять своє діло.
Вони прийшли до охайного будиночка із сірого каменю; еркери обабіч входу мали на другому й третьому поверхах високі вікна. Від маленьких металевих ворітець бетонна стежка та п'ять кам'яних східців привели їх до парадних дверей. Праворуч звисав, зелений у півтемряві, мідний дротик дзвоника. Франц мав свій власний ключ. Увійшовши досередини, Ембер зрозумів, що справи Шляйфштайна справді йдуть не блискуче. Вмеблювання було бідне, шпалери у вітальні потребували заміни, на потертому килимі вирізнялися масні плями. «Нема жінок, — подумав Ембер. — Гроші Шляйфштайн витрачає ощадливо».
Франц провів їх до їдальні, де два німці їли жирну юшку. Один був гладкий, брудний, неголений, убого вдягнений, а другий, навпаки, — чистий, охайний, убраний з голочки. Обидва кивнули й обмінялися з Францом кількома словами рідною мовою.
— Почекайте тут! — звелів Франц і вийшов з кімнати.
Ембер чув, як він піднімається сходами нагору; потім там рипнули двері. Незабаром згори долинули голоси. Потім почувся голос із їдальні:
— Привіт, Ембере! То що — шукаєш роботи?
До їдальні ввійшов здоровило Еванс, «боксер» з Гаундсдіча, який колись теж працював на професора. Ембер подумав, що не довірив би йому навіть кицьки своєї сестри, й дав одкоша:
— А ти, виходить, працюєш на пруссака?
— Поки він тут. Це не те, що було з Моріарті, але що мені лишається робити! А ти сам по собі?
— Прийшов з пропозицією.
У дверях знову з'явився велет Франц. Ембер звернув увагу, що Еванс ставиться до нього шанобливо.
— Вас чекають. Нагорі. Йдіть за мною.
Франц ковзнув поглядом по всіх у кімнаті, і Ембер відчув, що опинився не серед друзів.
Кімната мала б бути господаревою спальнею — другий поверх, вікнами до парадного входу. Сам німець нагадував управителя провінційного банку, ким колись легко міг би стати, якби не схибив з прямої стежки. У цій неохайній кімнаті з металевим ліжком, простеньким дощаним столом та обшарпаними шпалерами, Шляйфштайн здавався гостем. Цікаво, чи було то лише ширма, чи з якоїсь причини він справді втратив своє становище в Берліні?