Ембер був стомлений і збуджений. Не найкращий стан для того, хто готувався взяти участь у небезпечній «справі».
— Сьогодні вранці я бачив сліпого Фреда. Каже, Еванс дістався до Едмонтону через дві години після тієї сутички в провулку. Рухався дуже повільно. А через півгодини з будинку вийшли Франц та ще два пруссаки.
— Вдавайте, ніби нічого не знаєте, — порадив Моріарті. Голова його по-зміїному захиталася. — Хтось на вас напав, але ви в темряві не розгледіли.
— Джек-Стрибунець, напевне, підібрав його гаманця, — зітхнув Ембер.
— Ви не знаєте, хто там міг бути після вас, — озвався Спір, який досі мовчки сидів у кутку.
— Що я хочу сказати… — Моріарті добирав слова, мов на допиті в поліції. — По-перше — вони шукають вас, отже, вам треба шукати їх. На вас напав якийсь грабіжник-аматор, і ви розважили за краще про це їм сказати. Якщо вони не приховуватимуть, що то був Еванс, ви тяжко образитесь. Вам не потрібна ворожнеча у вашій команді. Всім відомо, до чого це може призвести. По-друге, якщо вони вирішили за вами стежити, глядіть не приведіть їх сюди. Пильнуйте, щоб цього не сталося!
— А за моїм тилом пильнуватиме двійко жебраків, — усміхнувсь Ембер.
— Це було б найкраще, — схвалив його думку Моріарті. — Доберіть таких, кому можна цілковито довіряти.
— Гадаю, Слоуфут і вдова Вінні: вони обоє ще не були біля будинку в Едмонтоні.
— Це не надовго, менш як на три тижні. — Моріарті входив у справу й починав пересувати пішаків у злочинній грі. — Потрібні непомітні спостерігачі на обох кінцях Корнгілл-стріт, на кожному перехресті й по всій дорозі до Едмонтону. Було б жорстоким ударом, якби наш приятель Вільгельм в останню хвилину змінив свої плани. Як там з ювеліром, Спір? Ніяких змін?
— Ніяких. Почнемо в ніч із п'ятниці на суботу. В ніч із суботи на неділю якомога пізніше поставимо свого чоловіка.
— Уніформа є?
— Буде як справжня.
— Інструменти?
— Позичу в старого Боултона — ломик, домкрат, ножівку, відмички та все інше. Сам він тепер ними не користується. Живе у Сейнт-Джонс-Вуді. Завжди ладен допомогти.
— Не довіряйте нікому, навіть власній тіні. — Моріарті встав з-за столу й підійшов до вікна. — Скажіть, що позичаєте для приятеля. У нас у сім'ї немає інструментів?
— Ви просили не вживати своїх. Краще ті, якими не користувались уже кілька років.
Професор кивнув. Ембера він недолюблював, але той був йому вірним слугою. Моріарті подумав, що скоро триматиме Шляйфштайна мертвою хваткою, і душу охопило знайоме хвилювання. Потім з'явилася нова думка: «Треба сказати Сел, щоб привела італійку».
Знайшовши старого Боултона, в минулому зломщика, в його придбаному на крадені гроші затишному будинку в Сейнт-Джонс-Вуді, Ембер попросив його позичити інструменти.
— Для одного приятеля, — пояснив він. — Хоче трохи подлубатися в старому сейфі у провінції.
— У мене добрячий інструмент, не те, що ваш новомодний. — Спираючись на два ціпки, старий дивився на Ембера водянистими очима. Вся його меткість залишилась у минулому. Колись він міг проникнути в приміщення крізь будь-яке вікно чи змією звиватися на дахах. І паяльної лампи немає, — додав він, видимо не бажаючи розлучатися з інструментами.
— Вона не потрібна, — відказав Ембер. — Сейф старий.
— Я не те що не хочу позичити їх, а хотів би знати, хто ними буде користуватись.
— Мій прусський приятель. За ним полюють у Німеччині, і він хоче на якийсь час забезпечити себе. Славний хлопець. Справді славний.
— Ну…
— Сто фунтів із сейфа — ваші.
— Сто фунтів — великі гроші, Ембере. Отже, здобич має бути неабияка.
— Ні про що не питайте, Томе. П'ятдесят зараз, решту — потім.
Колишній зломщик знехотя, важко ступаючи, почвалав східцями нагору. Ембер чув, як він гримить у спальні.
— Інструмент нагорі, — сказав Боултон повернувшись. — Мені несила знести його вниз. Вік і ревматизм — жахливі речі. Одного разу я з інструментом та сорока фунтами здобичі тікав од поліцая вісьмома дахами. А тепер годину витрачаю, щоб приготувати собі чай. Кажете, пруссак? Я його не знаю?
— Гадаю, ні. — Ембер висипав на стіл золоті соверени й подався нагору по поштову сумку брудно-рудого кольору, в якій Боултон тримав інструмент. — Ви не пошкодуєте, — запевнив він старого. — До кінця місяця я вам їх поверну.
До Боултона приходила одна жінка, допомагала йому по господарству та робила дрібні покупки. Це не була благодійність. Боултон платив їй, хоча й знав: частину грошей, що їх він дає на покупки, вона привласнює. Наступного ранку він попросив ту жінку відіслати листа, якого довго писав, тримаючи перо неслухняними пальцями. Дорогою до бакалійної крамнички вона опустила його в поштову скриньку на розі. На конверті була домашня адреса Ангуса Мак-Криді Кроу.