Звали дівчину Карлотта. Вона мала гарненьке смагляве обличчя й блискуче чорне волосся. Талію її, здавалося, можна охопити двома долонями. А від самого погляду на стрункі ніжки та перса, що вгадувалися під сукнею, в Моріарті почала закипати кров.
Селлі привела її нагору, сказавши, що професор має для неї добрі новини, але з ним треба поводитися чемно й нічого не боятись.
Коли Моріарті проводжав Селлі Годжес до дверей вітальні, вона, самовдоволено примруживши очі, шепнула:
— Оса, вогонь і ящірка. Потім поговоримо, Джеймсе. Сподіваюся, це те, що тобі треба.
Професор запевнив: Карлотта — саме для того, щоб виконати його задум. Потім він ще говорив з дівчиною, грав їй трохи Шопена й показував фокус із чотирма тузами.
З вигляду Карлотта була завсім молода, дев'ятнадцяти-двадцяти-річна, мала м'які манери без жодних ознак палкого темпераменту, притаманного жінкам романського походження. Бриджит Спір приготувала чудову вечерю. Були шинка, язик, пиріг з м'ясом від Белламі та дві пляшки чудового вина. Одну з них вони випили до того, як піти в ліжко, де Карлотта показала, що вона — щось більше, ніж тигриця.
— Місіс Годжес каже, що ти ніколи не бувала в своїй рідній Італії. Це правда? — поцікавився Моріарті відпочиваючи.
— Правда, — надула губки Карлотта. — Мої батьки не бажають повертатись, а в мене самої ніколи не було ні часу, ні грошей… Чому ви про це питаєте?
Вона дивилася на нього закоханими очима, а він думав, що, відповідно вбрана, вродливиця Карлотта може зійти за графиню.
— Я маю намір навесні зробити невелику подорож до Італії. Рим о тій порі — прекрасний.
— Ви щасливий… І не тільки в цьому, — додала вона кокетливо, пестячи його, як це вміють робити жінки її фаху.
— Ти можеш поїхати зі мною, як захочеш.
Своє задоволення й подяку Карлотта висловила цілою зливою італійських слів.
— У тебе буде все. — Він таємниче всміхнувся. — Навіть рубінове намисто на твоїй гарній шиї.
— Справжнє рубінове намисто?
— Звичайно, справжнє.
Її рука, пестячи, зробила щось таке, на що в дівчини такого ніжного віку не мало б бути ні знання, ні досвіду.
— А можна, щоб у мене була власна покоївка? — воркуючи, запитала вона його на вухо.
Ангус Кроу відвідував колишнього зломщика завжди після заходу сонця. Вони ніколи не домовлялися наперед, але зустрічались регулярно, і для Кроу існував сигнал. Якщо старий був дома сам, фіранки на вікні в першій вітальні були щільно запнуті (влітку вікно лишалося зачиненим). Якщо був присутній хтось сторонній, між фіранками зяяла вузька щілинка, крізь яку пробивалася смужка світла.
Кроу мав підозру, що цей сигнал не тільки для нього. Щоразу, коли він приходив, Том Боултон неодмінно шкандибав до вітальні. А сиділи й розмовляли вони завжди в крихітній кухні.
Для Кроу це був привід піти з дому. Сильвія, здавалося, з'їхала з глузду. Ні на що не здатна служниця Лотті й досі була в домі, постійно потрапляючи йому на очі. До того ж Сильвія придумувала все нові й нові розваги. Тепер захопилася званими обідами. Кроу невесело думав, що, пообідавши в них раз, навряд чи хтось із знайомих зважиться зробити це вдруге. Принаймні поки кухнею заправлятиме Лотті.
Сидіти на кухні в старого Боултона стало для Кроу своєрідним відпочинком. Перед ним на червоній з китицями скатертині парував пунш, у плиті блимав вогонь, на полиці каміна стояв чайник, гніт лампи був викручений і кімната яскраво освітлена. Як і під час попередніх візитів, Кроу відзначив коштовність порцелянового посуду, акуратно розставленого на полицях шафи, й подумав, що цікаво було б довідатися, хто був його власником раніше.
Кроу уважно слухав, а Боултон, посмоктуючи люльку, розповідав йому, з невеликими прикрасами, про мету відвідин Ембера.
— Отже, ви йому все дали? — дослухавши, запитав він розчаровано.
— Не мав іншого вибору. Ви ж знаєте цю банду, містере Кроу. Я старий, ні на що не здатний, покалічений, але всі ми чіпляємося за життя. Ці люди працюють поночі. Виповзають із каналізаційних труб. Зруште кам'яну брилу — побачите їх і там.
Кроу щось буркнув — чи то співчутливе, а чи докірливе.
— Свого часу я сам скоїв багато лихого, але ніколи не мав бажання вбивати. А тепер не маю бажання самому бути вбитим.
— Кажете, німець?
— Нібито німець. І нібито його шукають у Німеччині, от він і вирішив узяти тут один сейф, щоб на якийсь час забезпечити себе.