— Не на все життя? — Кроу відчув іронію у власному тоні. — Хіба ви не розумієте, Томе, що це звичайна казочка, аби заспокоїти вас? Мовляв, цей раз уже буде останній, а відтак почнеться чесне життя.
— Багато хто так каже, інспекторе. Я й сам колись так казав.
— Двері сейфа відмикатимуть чи виламають?
— Господь з вами, містере Кроу. Яка різниця? Ви наслухались багато казок. Хіба я вам не розповідав? Ідеш відмикати, а на місці бачиш, що треба виламувати. Доброму зломщикові доводиться робити все: відмикати, виламувати, вирізати отвори, відгинати. Пам'ятаю, замолоду… — І він почав розповідати одну з безлічі своїх історій.
Дослухавши, Кроу запитав:
— Ембер колись працював на професора Моріарті, чи не так?
Неймовірно, подумав Кроу, тисячі злочинців досі так реагують на це ім'я. Розпухлі пальці старого злодія стиснулись у кулак, і це вочевидь було дуже боляче, бо обличчя його сіпнулось і зробилося сірим, як старий папір.
— Я б не хотів про це… — Голос одразу захрип, наче в старого Боултона пересохло в горлі.
— Його давно немає, Томе. Боятися більше нічого.
Було чути лише потріскування вогню та цокання годинника.
— Бачите, містере Кроу, — перевівши подих, заговорив Боултон, — я ж оце вперше когось виказав. Це не в моїй натурі. Якби не інструмент, я б цього не зробив. Мені не подобається, що ним користуватиметься якийсь іноземець.
— Гадаю, вони задумали взяти не маленький сейф, якщо їм потрібні саме ваші інструменти. Таких тепер не дістанеш.
— Багато залежить від того, як ними орудувати.
— Німець… — немов це було головне, повторив Кроу, намагаючись у думці звести докупи заплутані кінці. — Ембер у минулому був зломщиком?
— Я знав його ще хлопчаком. Він був маленьким, жилавим, брався за все й може знати, як це робиться. Але я не хотів би переходити йому дорогу. Ви самі сказали, що він займав певне становище.
— У професора.
— Що ви сказали?
— Ви йому повірили? Про німця.
— Він вважає, що повірив.
— І тому позичили інструменти. Все дуже просто.
Про оплату Боултон змовчав. За використання позичених інструментів, навіть таких, як його, сума була надто велика. Але сумління гризло старого лише якусь секунду.
— Я не бажаю, щоб мені провалили голову чи перерізали горло. Я взагалі не хочу вмирати, а коли вже вмирати, то краще своєю смертю.
Заводилося на щось вельми значне. Кроу не міг викинути з голови Моріарті, бо знав: Ембер — з клану професора. Цікаво, чи був німець під час лондонської зустрічі з Моріарті 1894 року. В Скотленд-Ярді мають бути записи. А втім, німців в Англії багато.
— Може, пощастить зустрітися з Ембером.
— Ви йому нічого не скажете? — насторожився Боултон.
— Про вас, Томе? Заспокойтесь, вас не згадаємо. Нам Ембер потрібний не лише тому, що позичив ваші інструменти. А за допомогу спасибі. Маєте в чомусь потребу?
— Дякую. Поки що даю собі раду. Іноді, правда, буває важко. Кроу поклав на червону скатертину чотири золотих соверени.
— Це вам невеликий гостинець, Томе. Бережіть себе.
— Хай благословить вас Бог, містере Кроу. Обережно з цим Ембером, він дуже хитрий…
У Скотленд-Ярді ніхто на Кроу не чекав. Він пішов до кабінету сержанта Теннера й розшукав у шафі потрібну йому теку. Вона виявилася невелика. Повернувшись із нею до себе, він сів за стіл і почав повільно гортати сторінки, уважно читаючи акуратні записи. Під заголовком «Іноземці, відомі як спільники Моріарті» було близько тридцяти прізвищ. Серед них кілька осіб німецького походження: скупщик краденого Мюллер, управитель ломбарду, Ізраел Кребітц, велика риба Солі Абрагамс та чоловік, відомий як Раттер. Були там і записи Теннера про братів Джекобсів.
Але найбільше було написано про Вільгельма Шляйфштайна. Місце народження — Берлін, де він був добре відомий своєю причетністю до будинків розпусти, грабунків, банківських махінацій та багатьох інших злочинів. Згадано й велета Франца Бухольца, теж добре відомого й небезпечного.
«Завтра попрошу в Комісара дозволу зателеграфувати до Берліна й запитати, чи не відомо їм, бодай приблизно, де тепер перебувають гер Шляйфштайн та його приятель Франц Бухольц», — подумав Кроу.
Сильвія сиділа в ліжку з книжкою Шарлотти М. Йонг «Леді Естер і Денверські папери» та коробкою ванільних тістечок від Кадбері, ціною в один фунт.
— Ангусе, — звернулась вона до чоловіка, відклавши книжку, — в мене виникла чудова ідея.
— Яка, рибонько? — спитав той, усе ще думаючи про Ембера та невідомого німця-зломщика й сприймаючи слова Сильвії як щось ніби цвірінькання. Кроу волів би зараз розмовляти з Ембером. Крім того, завтра він мав оббігати всі відділи. Та й раптом він почув слово «комісар», що злетіло з пухкеньких губенят дружини.