Коли Моріарті зайшов до будинку, «боксери» та члени «преторіанської гвардії» затамували подих: уперше після повернення з Америки він з'явився у масці свого славетного брата.
Здібність Моріарті перевтілюватися була однією із створених ним самим легенд. Він хвилину затримавсь на порозі, даючи змогу своїм людям усвідомити факт до кінця. Висока, худа постать з опущеними плечима, похмурим обличчям, запалими очима й тонкими губами — це була справді бездоганно виконана робота, що добре усвідомлював і сам Моріарті. Хіба ж не він виконував її власноручно щоразу, аби прибрати образ ученого брата разом з аурою поваги, яка оточувала небіжчика?
— Все зроблено? — запитав він. Навіть голос його змінився, став ніби старшим, більш відповідним зовнішньому виглядові.
— Всі тут, цілі й здорові, — виступив уперед Спір. — Здобич теж.
— Були якісь ускладнення?
Спір докладно розповів, як загинув Парсонс, і професор, зітхнувши, сприйняв цю новину по-філософському.
— Приведіть німця, — нарешті звелів він.
Брати Джекобси відімкнули кімнату, де сидів Шляйфштайн, і за мить два великі проводирі суспільного дна опинилися віч-на-віч.
Для Шляйфштайна то був жорстокий удар. Шкіра на його обличчі раптом стала схожа на старий, пересохлий жовтий папір, руки затряслись, і на мить здалося, ніби його ось-ось звалить апоплексичний удар.
— Що за жарти? — вичавив він із себе, спершись на стіл, щоб не впасти.
— Добридень, мій любий Вільгельме. Не сподівалися зустріти мене тут? — м'яко заговорив професор, ні на секунду не зводячи погляду з обличчя Шляйфштайна. Тоді, трохи підвищивши голос, повів далі: — Невже ви справді думали, що я дозволю вам здійснити велике пограбування в моєму власному саду? Ви ж не дали б мені такої нагоди в Берліні, навіть якби я попрохав у вас дозволу? Адже, до речі, саме так одного разу й сталося, правда?
— Ви ж були… — Німець затнувся, потім пробелькотав щось геть нерозбірливе.
— Я був за кордоном? В Америці? Я був далеко. Це ви хочете сказати? Кіт із дому, мишам воля. О, я й забув, ви ж, та й ваші щирі друзі у Франції, Італії й Іспанії, одступились од усього, про що ми домовились, хіба не так?
— Мій дорогий професоре! — Німець, здавалось, трохи оговтався. — Ви були обложені, вашу імперію атакувала поліція.
— А ви атакували зсередини. І, замість того, щоб триматися гурту, вирішили її поділити, а мене, мов пацюка, викинути за борт. Ви вважаєте себе великою персоною і, на вашу думку, взяли добрий сейф, я не помиляюсь? Але, бачите, зробили ви це для мене. Як, гадаєте, все було насправді? Все зроблено одним з моїх людей, Вільгельме. Хто, думаєте, постарався нейтралізувати поліцая?..
— Що вам од мене треба?
— А ви як гадаєте?
— Здобич.
— Здобич? — засміявся Моріарті. — Ні, добродію! Вона вже в мене. Мені потрібна повага. Потрібне визнання, що саме я є справжнім лідером усіх наших сил тут і на континенті. Я хочу відновити союз і щоб керівництво ним здійснювалося належним чином, а не так, як тепер: роби що тобі заманеться. Це гірше, ніж безлад.
Шляйфштайн простяг руку професорові.
— Я поговорю з іншими. Я…
— Ні з ким, крім мене, ви говорити не будете. З іншими все вирішиться свого часу. Й ухилитись нікому не вдасться. Всі мають зрозуміти, що хазяїн і справжній глава сім'ї — я. Ви приймаєте це, Вільгельме Шляйфштайн?
Обличчя Шляйфштайна перекосилось від гніву.
— В Берліні я розчавив би вас, як муху.
— Але ж ми в Лондоні, Вільгельме. — Голос професора пом'якшав. — Поки ви, з моєї ласки, тут, було б не дивно, якби я захопив владу над вашими людьми в Берліні. Можливо, я так і зроблю.
Запала довга мовчанка. Очі Шляйфштайна забігали, немов у хижака, що потрапив у пастку й шукає виходу.
— Вільгельме, — посміхнувся Моріарті, — ви взяли гарний сейф, але ж, насправді, все було організовано мною, робилося за моїм планом, моїми людьми. А що, коли б я… — Він замовк, лишивши речення незакінченим.
Всі поглянули на німця.
— Я міг би вчинити більш жорстоко, навіть зовсім безжально, — без усмішки докинув Моріарті. — Я ж тільки прошу визнати мене як єдиного лідера. Вам я це довів, доведу й решті.
Мовчанці, здавалося, не буде кінця.
— Я знаю, коли ви мене перехитрили, — важко зітхнувши, нарешті заговорив Шляйфштайн тремким голосом, в якому чулися й злість, і покора. — Я без боротьби ніколи не поступався, Моріарті, але зараз я у ваших руках. — У своїй спробі зберегти гідність, німець видався ще більш приниженим. — Я міг би боротися з вами й далі, але не бачу сенсу. Я завжди вважав вартим уваги ваш намір об'єднати злочинців Європи. Ваша поразка в Сандрингемі мене тоді здивувала.