Кроу важко зітхнув. Лотті була погана служниця, двоюрідна сестра, яка зазнала скрути, може бути ще гіршою.
— Все це нові клопоти: треба її вчити, — бідкалася Сильвія, так наче їхній будиночок був палацом.
У цю мить, постукавши, ввійшла новоприйнята Гарріет — смаглява, гарненька, з округлими стегнами дівчина.
— Вечерю подано, — оголосила вона всміхаючись, не звернувши уваги на набурмосену Сильвію.
Кроу спочатку подумав був, що таку смачну вечерю приготувала сама дружина. Але аж за своїм улюбленим пирогом із м'ясом шотландської куріпки (тут таке бувало не часто) та чудовим лимонним пудингом дізнався, що сьогодні куховарила Гарріет.
Отож Кроу мусив визнати, що вона, звичайно, здібніша за незворушну Лотті й набагато симпатичніша. Особливо це стало явним пізніше, коли дівчина зайшла до вітальні поворушити вогонь у каміні, показуючи при цьому голі литки й коліна.
Детективові майнуло, що непогано мати вдома таку дівчину. Та, збагнувши подвійне значення цієї думки, він не без цодиву збагнув ще одне: йому до вподоби усмішка Гарріет, її манера ходити і те, як вона запитала, чи не треба йому ще чогось.
Різдво на Алберт-сквері було справжнім Різдвом. Марті й Поллі воно запам'яталося тому, що хазяїн дуже серйозно поставився до цього великого зимового свята, зібравши всіх разом, наче вони справді були однією родиною.
Зійшлись усі святого вечора до вітальні. Тут два дні тому з'явилася ялинка, яку місіс Годжес та Карлотта прикрасили гірляндами й іграшками. Було вино. Професор кожному вручив невеличкий подарунок. Поллі дістався медальйон, Марті — брошка.
Дівчата разом з Бриджіт Спір були зайняті готуванням святкового обіду, на який самі не потрапили. Не потрапив туди й Гаррі Аллен, добровільно зголосившись розділити з ними компанію й пообідати разом у кухні.
Після обіду дівчата подали чай з великим, политим цукровою глазур'ю, тортом, а коли прибрали посуд, їх теж запросили до вітальні. Були веселі пісні під рояль, фокуси професора з картами та ігри, що давали змогу Поллі й Гаррі Алленові ховатися в темних закутках.
Для дівчат, яким була добре відома стіна, зведена суспільством між прислугою й господарем, це різдвяне свято здавалося якимсь загадковим, наче перевернутим догори ногами. Проти ночі в Марти од випитого вина запаморочилось у голові, і вона лягла спати в мансарді, а Поллі, знайшовши мужність перетнути межу дозволеного, зручно вмостилася в ліжку Гаррі Аллена.
За два дні по тому професор поїхав до Парижа. Дівчата не бачили, як на світанку Гаркнесс повіз його до Лувра. Проводжав професора лише Альберт Спір.
Але якби Поллі чи Марта й помітили, як він залишав будинок того ранку, то навряд чи впізнали б його. Замість знайомої, певною мірою грізної особи професора, вони побачили б довготелесого чоловіка середнього віку з непокірним ріденьким сивим волоссям, що розсипалося від подиху легенького вітерцю. Ніс у чоловіка був трохи гачкуватий, очі дивились відсутнім поглядом. Одяг був теж не той бездоганний, у якому вони звикли бачити професора. Він і пасував йому й не пасував: штани — трохи задовгі, рукави піджака й пальта — закороткі. В руках він тримав валізу, на ремінці через плече — велику довгасту скриньку з фотоапаратом та фотоприладдям. Документи в його гаманці засвідчували, що їх власник, Джозеф Моуберлі, — художник і висококваліфікований фотограф.
Моріарті любив подорожувати, особливо в чужій подобі, бо ніщо не давало йому такого задоволення, як усвідомлювати, що він заводить в оману ближніх. Моріарті був упевнений: добрий грим завжди допоможе лишатися непримітним, нічим не вирізнятися серед інших. Але цього разу він обрав зовсім протилежну лінію поведінки. Джозеф Моуберлі був утіленням дуже нервового, причіпливого чоловіка, який присмоктувався до кожного, хто потрапляв на очі. Гучний високий голос і неприємний деренчливий сміх заздалегідь сповіщали про появу містера Джозефа Моуберлі, а дивні, якісь пташині манери, цикання язиком та цмакання губами, можливо, виказували невпевненість у собі. Він липнув з розмовами до кожного, хто лишень глянув на нього, і, не дбаючи про те, цікаво це тому чи ні, повідомляв, що вперше їде до Парижа, де має намір фотографувати у Луврі найвідоміші картини. Він також казав, що, можливо, фотографуватиме й вулиці цього великого міста, а наступного літа виставить фотографії в картинній галереї на Бонд-стріт. Пасажирам на пароплаві, а згодом у поїзді до Парижа він набрид задовго до того, як вони висадились на Північному вокзалі французької столиці. Посміхнувшись нишком, бо така поведінка була для нього просто грою, розвагою під час подорожі, Моріарті найняв візника й поїхав до затишного пансіону біля площі Опери, де повечеряв і провів спокійну ніч.