«Кретини, — подумав він, проминаючи ту сімеєчку. — Мистецтво корисне лише своєю грошовою вартістю та ще усвідомленням, що ти володієш чимось неповторним, таким, чого ніхто інший не здобуде Г: через мільйон років. Велике мистецтво можна прирівняти до великої влади, особливо коли використати його так, як я оце замислив».
Він пройшов під аркою до Квадратного залу й заходивсь устатковувати апарат перед Джокондою, нишком озираючи всі кутки, з яких його можна було побачити. До Квадратного залу вели три входи: один — з Великої галереї, звідки він щойно ввійшов, другий — з галереї Аполлона, де зберігалося те, що лишилось від скарбниці королівської Франції; галерею було названо так завдяки панно Делакруа на стелі «Аполлон убиває піфона». Третій вхід був з маленької кімнати фресок, де висіла картина Ханса Мемлінга «Діва та жертводавці» та фрески Леонардового учня Луїні.
Моріарті відзначив подумки, що його видно з небагатьох точок Великої галереї та галереї Аполлона, хоча відвідувачі чи доглядачі могли також нечутно ввійти й з кімнати фресок. Вибравши момент, йому доведеться діяти швидко й дуже обережно.
Прилаштувавши камеру, Моріарті з її допомогою майже десять хвилин розглядав картину. За цей час лише два відвідувачі, не зупиняючись, пройшли через Квадратний зал до Великої галереї. Це був найбільш слушний час. Моріарті чуло прислухався до кашлю, човгання ніг та всіх інших звуків. Він був такий напружений, що відчував найтихіший шерех. Та врешті нахилився й майже помацки відкрив свою довгасту скриньку, що стояла біля його ніг, бічним зором уважно стежачи за небезпечними входами й виходами.
Намацавши пучками потайну засувку на правій стінці своєї скриньки, він відкрив нішу, де лежала загорнута в оксамит копія, виконана Лаброзом, а поряд — довгоносі плоскогубці.
Схопивши їх, Моріарті, до краю напружений, подолав коротку відстань від фотоапарата до картини. І вже простяг був руку до нижнього краю рами, коли з протилежного кінця галереї Аполлона долинули приглушені голоси. Три кроки, щоб швидко повернутися назад, покласти на місце плоскогубці й знову прибрати попередньої пози за камерою. Голоси наближалися. Чути було стукіт ціпка та кроки принаймні чотирьох людей.
За мить перед тим, як люди ввійшли до залу, професор устиг накрити голову чорною полотниною.
— Мої очі майже не бачать, пане директоре, але навіть у такому стані я відчую правду, — долинуло до професора.
Він підвів голову, ладний висловитися на адресу непроханих гостей у дусі Моуберлі, й побачив вражаючу картину. Ритмічно постукуючи поперед себе паличкою, ішов чоловік в окулярах із товстими скельцями. Поруч, шанобливо схиливши голову, виступав сивобородий директор Лувру. За ними йшли два доглядачі.
— Я знаю, що завдаю вам клопоту, пане директоре, — озвався чоловік в окулярах, — але, разом з іншими малярами, я турбуюсь лише про те, аби було збережено красу оригіналу.
— Це я розумію, — поблажливо усміхнувся директор. — Знаю також, що на вашому боці багато відомих і впливових малярів. Мені ж доводиться боротися з упертими ослами, пане Дега.
— Осли, телепні, блазні не можуть відрізнити олії від акварелі. Все, що їм треба — це щоб у них на стіні висіли гарненькі, чистенькі, вкриті свіжим лаком картинки.
— Ми, здається, заважаємо фотографові, — мовив директор.
Один з доглядачів кахикнув, а другий ступив до Моріарті, неначе мав намір захистити двох великих людей.
— Нічого, нічого, мосьє директоре, — улесливо вклонився Моріарті.
— Англієць? — широко посміхнувся Дега. — Щоб побачити безцінні роботи, вам треба їздити до Парижа, правда?
— Я маю привілей, сер, фотографувати шедеври світового мистецтва, — вдавшись до «мови Моуберлі», відповів Моріарті.
— Гадаю, він фотографує краще, ніж володіє французькою, — швидко сказав Дега, а потім повільніше запитав: — Ви фотографуєте Джоконду? Може, ви знаєтеся на цій картині?
— Я знаю її справжню ціну. І знаю, що маю честь розмовляти з таким художником, як ви, мосьє Дега, — відказав Моріарті, а сам подумав: «Маляр, портретист танцюристок із заплямованою репутацією та жінок, що закінчують свій туалет».
— Я трохи нервуюсь, — засміявся Дега. — Тутешні, луврські ідіоти хочуть почистити Джоконду. — Що б ви на це сказали, англійцю?
— Я читав про цю дискусію, сер, — нишком зиркнув Моріарті на директора. — На мій власний скромний розсуд, ви й ваші колеги, виступаючи проти такого рішення, маєте рацію. «Почистити» Джоконду — це означає завдати їй великої шкоди, навіть більше: змінити її.
— Бачите! — врочисто вигукнув Дега, стукнувши ціпком об підлогу. — Навіть англійський фотограф це розуміє. Почистіть Джоконду — і ви її не впізнаєте. Подивіться на леї, пане директоре! Я не бачу картину так, як хотілося б, але я відчуваю! Почистити Джоконду й покрити її лаком — це все одно, що роздягти найчарівнішу в світі жінку. Ви можете побажати жінку, яку бачили зовсім голою, але таємниця завжди зникає з останнім предметом одягу. Так буде й з Джокондою. Її чари відійдуть у минуле. Коли вже хтось вирішив почистити Джоконду, то хай її просто спалить: це буде одне й те саме.