— Браво! — різко пролунав у залі голос Моуберлі, і директор, попереджуючи емоційний вибух незнайомого відвідувача, взяв художника за руку.
— Даймо можливість нашому англійському колезі продовжити його роботу, пане Дега. Ви маєте свій погляд і зможете ще раз висловити його сьогодні на засіданні комісії.
Великий художник повільно рушив до галереї Аполлона.
— Я майже сліпий, пане фотографе, — кинув він, — але не такий сліпий, як оті кретини, котрим доручено берегти надбання людства.
Моріарті незрушно стояв біля фотоапарата й дивився на шедевр Леонардо да Вінчі. Отже, вони ще додумаються реставрувати цю картину… Треба йти на ризик!
Зал перетнула сім'я, яка допіру так захоплювалася «Кухнею янголів». У супроводі доглядача ввійшов ще один відвідувач. Він начебто збирався всістись і розглядати в деталях кожну картину.
— Ви бачили великого художника? — запитав доглядач.
— Це для мене була неабияка честь, — кивнув Моріарті. — Дуже велика честь.
— Він завдає клопоту директорові й комісії, — посміхнувся доглядач. — Як на мене, то я не знаю, чи треба її чистити, а чи ні. Я тут працюю, але в мистецтві не тямлю, — сказав він і теж пішов до галереї Аполлона.
Хвилин за п'ять Моріарті знову лишився в залі сам. На свій превеликий подив, він відчув, що дуже спітнів, а піднявши руки, побачив, що вони тремтять. Чи не зраджують його нерви? Моріарті роззирнувся довкола, а тоді, чутко дослухаючись, нахилився й відкрив нішу скриньки. В роті йому пересохло. Він помітив навіть порошинки, що плавали в повітрі під аркою між залом та галереєю Аполлона. Десь далеко щось упало й гучно стукнуло об підлогу. Моріарті підійшов до картини, взявся за раму й зняв її з гачків. Стук власного серця здавався йому гучнішим за всі інші звуки. Рама виявилась важкою, набагато важчою, ніж він сподівався, але відокремилась від стіни досить легко.
Моріарті опустив картину на підлогу й повернув лицем до стіни. Чотирнадцять скобок утримували оригінал на місці. Почувши незвичайний звук, він на частку секунди завмер, але, збагнувши що то його власний віддих, став швидко відгинати плоскогубцями скобки, аж поки Леонардова тополева дошка звільнилась. Узявшись однією рукою за верх рами, професор відхилив її від стіни й, підставивши другу руку, підхопив картину.
Відчувати її в руках було майже фізичною насолодою. Тримаючи оригінал правицею, Моріарті ступив три швидкі кроки до своєї скриньки, вийняв з потайної ніші копію Лаброза й уклав натомість оригінал.
Потім підсвідомо рахуючи секунди, ступив три кроки назад до стіни, втиснув копію нижнім краєм у раму і… Йому перехопило подих — копія начебто не зовсім підходила за розміром. Та коли професор ледь її підправив, вона лягла в раму. Знову загнувши скобки плоскогубцями, Моріарті закріпив картину в рамі, підняв і повісив її на гаки.
Ледве встиг він покласти плоскогубці до скриньки, як від кімнати з фресками почулося човгання. Моріарті закрив нішу, вклякнув коло скриньки й почав у ній порпатись. Підійшов доглядач. Як довго він був у кімнаті фресок? Скільки часу зайняла підміна картини? Моріарті все ще бачив порошинки, що осідали в продухні арки, й чув найвіддаленіші звуки.
— Шарль сказав, що ви завтра не прийдете? — запитав доглядач. Моріарті затримав дихання, аби побороти біль у вухах.
— Ні, не прийду, — сказав він і засміявся. — Тут я роботу вже закінчив.
Побувши у Квадратному залі для годиться ще трохи, аби не привернути до себе зайвої уваги, Моріарті, з чорною скринькою через плече, вийшов з Лувру. Дивлячись на незграбну, довготелесу постать чоловіка, що, зігнувшись під вагою ноші, перетинав площу Каруселі, ніхто не міг навіть уявити собі, що він несе один із найбільших світових шедеврів, — оригінал великого Леонардо.
Двома днями пізніше Моуберлі залишив Францію, фактично — зник з лику земного, а Моріарті повернувся до будинку на Алберт-сквері, щоб заховати скарб до надійного схрону. Його охоплювало дивне почуття, коли він, сидячи в своєму кабінеті, розглядав безцінну картину, знаючи, що вона належить йому. І ще було відчуття величезної полегкості. Лише йому було зараз відомо, де перебуває Джоконда, чи Мона Ліза, чи хоч би як там її називали. Знав він також і те, що ніхто, крім нього, не побачить її, поки не буде доведений до кінця задум, спрямований проти Жана Гризомбра, який так підступно його зрадив. А тим часом, аби виконати певну частину задуму, Моріарті мусив повернутися до Парижа, та ще й негайно. Цього разу він перевтілився в інший образ із свого асортименту масок — образ американця, і то дуже багатого.