«Постривай, — подумав Моріарті, — ось ти проковтнеш мою приманку й сам почнеш благати мене знову бути керівником». — Він підняв руку, щоб привернути увагу офіціанта.
— Ще пляшку, мосьє? — підскочив до нього стомлений офіціант, єлейно усміхаючись.
— Я бажаю говорити з мосьє Гризомбром. Усмішка вмить зникла з офіціантового обличчя.
— Як про вас доповісти? — підозріливо дивлячись на Моріарті, запитав він.
— Мого прізвища він не знає. Краще передайте йому ось це… — Моріарті дістав з кишені листа, написаного під його диктовку власноручно Вільгельмом Шляйфштайном.
На конверті було: «Мосьє Жанові Гризомбру. Особисто». У конверті лежала невелика записка:
«Дорогий Жане!
Рекомендую Вам мого американського друга Джарвіса Морнін-гдейла. Він надзвичайно багата людина й має пропозицію, прийняти яку, на мій погляд, Вам більше випадає, ніж мені. Будьте певні, хоч би яку суму назвали, Ви її одержите. Коли йдеться про гроші, він не жартує.
Щиро Ваш Віллі».
Гризомбр, побіжно зиркнувши в бік Моріарті, тут же відкрив поданий офіціантом конверт і довго вчитувавсь у зміст записки, немов то був складний латинський текст; затим, підвівши голову, знову подивився на професора, тепер уже більш зацікавлено. Моріарті підняв до нього келих. Гризомбр сказав щось охоронцеві й кивнув професорові, запрошуючи його до свого столу.
— Ви Джарвіс Морнінгдейл? — запитав він.
— Так. Мені рекомендував вас гер Шляйфштайн.
— Як на американця, у вас добра французька вимова.
— Це не дивно. Моя мати з Нового Орлеана. Французька для мене — друга мова.
— Будь ласка. — Гризомбр запросив його сісти. Один з охоронців налив професорові шампанського. Цього разу воно не було позбавлене смаку.
— Ми, здається, вже раніше з вами зустрічались? — уважно дивлячись на професора, сказав Гризомбр, але Моріарті, впевнений у своєму гримові, спокійно витримав допитливий погляд француза.
— Гадаю, ні. У Парижі я буваю не часто.
— Віллі Шляйфштайн пише, що я зміг би вам допомогти, — не зводячи ока з професора, мовив Гризомбр.
— Не знаю, — дозволив собі всміхнутись Моріарті, — але хотілося б сподіватись.
— Я вас слухаю.
Дівчата на сцені шикувалися до канкану. Моріарті подумав, що подібне зараз відбувається в половині ресторанів Парижа, а вголос кинув:
— Я можу говорити з вами лише віч-на-віч.
— При них можна казати все.
— Вибачте, — стенув плечима Моріарті, — але моя справа надто важлива. Йдеться про великі гроші.
Гризомбр замовк. Якщо Моріарті не помилявся, француз тепер думав саме про гроші.
— Гаразд, — нарешті кивнув той. — Нагорі є вільна кімната, ходімте туди.
Він сказав щось пошепки охоронцеві, той кивнув і, байдужно глянувши на розтелесованих танцівниць, вийшов.
— Вам подобаються дівчата, мосьє Морнінгдейл? — холодно всміхнувся Гризомбр.
— Так собі. Як на мій смак, цей танець занадто колоритний.
— Ви американець. Ну що ж, можу організувати для вас дівчину, яка, певен, вам обов'язково сподобається. Мулатка, живе переважно в Парижі, добре вихована і… як би це сказати… жагуча.
Менш за все професор потребував зараз жінки, особливо отак замаскований. У спальні його таємниця швидко розкрилася б.
— Мабуть, не варто. Бачите, мені потрібна особлива жінка.
— Коли ви такий вибагливий, воля ваша, — стенув плечима Гризомбр.
— Ця жінка — Мона Ліза, — розтягуючи слова, проказав Моріарті, — дружина флорентійця Джоконди.
Брови Гризомбра сіпнулися.
— А, ну тоді… нам справді треба побалакати.
Вгадати призначення тієї кімнати нагорі було не важко. Більшу її частину займало велике ліжко. Були там також туалетний столик та багато дзеркал, навіть на стелі. Гризомбр і Джарвіс Морнінгдейл усілися один проти одного в горіхові крісла, оббиті червоною з золотом парчею. Моріарті подумав, що все тут несправжнє, в тім числі й дівчата, які цією кімнатою користуються.
Лишивши в кімнаті пляшку бренді та два келишки, охоронці вийшли, але Моріарті ладен був закластися, що вони за дверима й можуть з'явитися за першим же сигналом. Він би зробив те саме.
— Розкажіть мені про Мону Лізу, — вдавано весело запропонував Гризомбр. Кутики;. Його рота піднялись, але очі не потеплішали.