— Багато тут не розповіси. Я просто поставлю вам абстрактне запитання, мосьє Гризомбр. Якби ви вирішили заволодіти якоюсь коштовною річчю так, аби ніхто не помітив пропажі, що б ви зробили?
— Мабуть, найпростіше — це взяти річ, а натомість лишити підробку. Я чув, таке траплялося часто, особливо з ювелірними виробами. Але ви говорите про картину, що має велику вартість і вік.
— Картина висить у Луврі. В Квадратному залі. Буду з вами відвертий: я хотів зробити це сам. Усе вже був розвідав, але, на жаль, для цього потрібен досвід у певному мистецтві — крадіжці, наприклад. Як ви гадаєте: цю картину важко викрасти?
— Викрасти не важко, — коротко засміявся Гризомбр. — Наскільки пам'ятаю, картина невелика розміром, а в Луврі ніхто не дбає про охорону скарбів. Не вважають за потрібне. Мовляв, який дурень стане красти подібні картини. Їх однаково ж ніхто не купить.
— Я міг би її купити.
— І скільки б ви за неї дали, мосьє Морнінгдейл? — помовчавши добру хвилю, запитав Гризомбр. — Скільки вона коштує?
— Кажуть, картина не має ціни, але оціцити можна все на світі. Мій покійний родич, талановитий математик, на моє прохання вирахував її справжню ціну, то було кілька років тому. Відомо, що ваш король Франциск Перший купив картину в Леонардо за чотири тисячі золотих. флоринів.
— Це я знаю. — Гризомбр нахилився, немов відчувши дух золота.
— Отже, якщо прийняти цю суму за основний капітал, укладений на початку шістнадцятого століття під три відсотки, то сьогодні вона дорівнюватиме приблизно дев'ятистам мільйонам доларів або одинадцяти мільйонам фунтів стерлінгів.
— А франків?
— Франки мене не цікавлять, лише долари чи фунти стерлінгів. Щиро кажучи, добродію, я взагалі не дуже довіряю національним валютам.
Гризомбр звів брови.
— Хіба ви самі про це не думали? — здивувався гість. — І в Америці, і в Європі з одного боку — великі розкоші, влада, з другого — бідність, безправ'я. Поступ не припиняється, науковий прогрес паморочить голови. А бідність і багатство мусять колись зіткнутись. Це невідворотно. Навколо нас, любий пане, зародки непокори й хаосу — бомби, анархісти, робітничі організації. Ці сили зрештою переможуть, але вони забувають про деструктивний вплив влади. Це може трапитись через п'ять років, а може через десять. Може трапитися і через сімдесят чи вісімдесят років, отже, не за нашого життя. Але, коли трапиться, світ повернеться назад, до феодалізму. Настануть важкі часи, й виживе лише той, у кого сильна воля. Я вважаю: необхідно запасатися речами, що мають постійну вартість, такими неоціненними, як отой шматок дошки, вкритий фарбою художника шістнадцятого століття. За нього я заплачу прийнятну ціну валютою, яка завжди буде чогось варта.
— Скільки?
То було просте запитання, на яке Моріарті чекав.
— Я багатий чоловік, мосьє, — сказав він. — Шість мільйонів фунтів стерлінгів, але за однієї умови.
— А саме?
— Що крадіжка лишиться не виявленою.
— Тобто, щоб картину було замінено копією?
— Саме так. Ви знаєте когось, хто міг би зробити копію, здатну витримати навіть прискіпливіший аналіз?
— Є, мабуть, лише троє людей такого таланту.
— Хто саме?
— Е ні, мосьє Морнінгдейл. Я назву вам імена, а ви, може статися, погрієте на них руки.
Голова Моріарті захиталась, і йому коштувало великих зусиль, щоб угамувати нерви.
— Гаразд, — ковтнувши бренді, заговорив він. — П'єр Лаброз — тут, у Парижі, англієць Реджиналд Лефтлі та ще один художник, який живе в Голландії й називає себе Ван Ейком, хоча це й не справжнє його ім'я.
— Я вражений, мосьє Морнінгдейл, — майже прошепотів Гризомбр. — У вас, мабуть, дуже серйозні наміри.
— Я хочу, щоб ця картина, Мона Ліза, або Джоконда, належала мені. Ця дама, яка, усміхаючись, чекає в Квадратному залі Лувру. Звичайно, у мене серйозні наміри. Скажу вам більше: Лаброз не підійде. Він багато п'є і, як я зрозумів, зараз його в Парижі немає. Так званий голландець — старий і ненадійний, хоча він, мабуть, зробив би найкращу копію. Єдиний можливий кандидат — Реджиналд Лефтлі. Як і те, що ви — єдиний, хто має самовладання і здатність підмінити картину.
Француз кивнув головою на знак згоди. Це було схоже на те, як рибина кидається, щоб проковтнути наживку разом з гачком. Відтак Моріарті мав дуже пильнуватися.
— Зараз я заплачу вам п'ять тисяч фунтів — на покриття ваших витрат. Після цього вам доведеться поспішати. Протягом тижня, з восьмого до тринадцятого березня, я буду в Лондоні, в готелі «Гросвенор-Гаус». Якщо візьметеся за цю справу, то будь-якого з цих днів надішліть мені телеграму: «Дама бажає вас бачити». Підпишетеся просто «Джордж». Це означатиме, що картину ви підмінили. З дня одержання телеграми до тринадцятого я буду в «Гросвенор-Гаусі» щовечора з восьмої до дев'ятої. Ви мені туди принесете картину, а я вам заплачу ваші мільйони.