До розкішної кімнати увійшов Бенно з тацею, на якій був срібний кавник та чашечки.
— Ще хтось є? — знудьговано запитав Санчіонаре.
— Лишилося двоє: капітан Регаліццо й капітан Мелдоцці.
— Що потрібно Регаліццо, ми знаємо: доведеться трохи підмастити. — Санчіонаре зітхнув і зробив виразний рух, потерши трьома пучками правої руки. — А другого ми знаємо?
Бенно заперечливо похитав головою.
— Спершу поклич Регаліццо. А тому скажи, що ми і його швидко приймемо.
Регаліццо був франт. Його стрій, мабуть, обходився йому в добру половину місячної платні. Він чемно запитав, як почуває себе синьйорина Асконта, поділився гнітючим враженням від тих, що повернулися з ефіопської кампанії й нині заполонили вулиці міста, поскаржився на високі ціни. Йому жаль, але два будинки — «Гадаю, вони вам відомі» — завдають багато неприємностей. Він думає, що доведеться їх прикрити…
Коли капітан пішов, Санчіонаре запалив сигару, відкинувсь у кріслі й приготувався зустріти другого поліцая. Той виявивсь у цивільному і раніше тут ніколи не бував.
— Ви, мабуть, приятель капітана Регаліццо? — запитав Санчіонаре, коли другий капітан сів.
— Яз ним знайомий, і досить добре, — відповів Арнальдо Мелдоцці, — але сюди прийшов поговорити не про його проблеми, а про ваші, синьйоре.
— Я не знав, що маю проблеми, — стенув плечима Санчіонаре.
— Вони не серйозні. Принаймні можуть бути, скажімо так, легко усунені.
— Познайомте мене з моїми проблемами.
— Вами цікавиться поліція Лондона.
— Лондона?.. — Санчіонаре скулився, немов од пронизливого болю.
— Так. Ось лист. Вам не траплялося чути про інспектора Кроу? — Поліцай через стіл простяг Санчіонаре аркуш паперу.
Той перебіг очима текст.
— Що ви збираєтесь з цим робити, капітане? — запитав він, розтираючи похололу руку долонею. Долоня стала вологою.
— Анічогісінько, синьйоре. Просто вам, певно, слід знати, що до вас, нашого визначного громадянина, виказує цікавість поліція іншої країни.
— Скажіть мені, — почав Санчіонаре, вивчаючи свої добре доглянуті нігті, немов бажаючи знайти в них якийсь гандж, — ви вже відповіли на це дивне прохання?
— Я повідомив, що одержав листа, та й годі, — посміхнувся Мелдоцці. Це був доволі молодий і, з усього судячи, вельми честолюбний служака.
— І що ви пропонуєте? — допитувався Санчіонаре. — Той Кроу просить повідомити, якщо до мене приїдуть якісь незвичайні гості або якщо мене стосуватиметься якась незвичайна подія.
— Мені нема чого їм повідомити, — коротко глянув Мелдоцці у вічі Санчіонаре й відвів погляд. — Мені нема чого повідомити. Поки що.
— Капітане, — почав Санчіонаре, немов маючи намір обговорити дуже важливу проблему. — Яке ваше найбільше бажання?
— Я чекав, що ви мене про це запитаєте, — кивнув Мелдоцці. — Маю дружину й троє дітей: таке лихо трапляється з більшістю чоловіків. Моя платня недостатня, і я подумав, що, можливо, міг би мати у вас додатковий заробіток.
— Це можна влаштувати, — стомлено мовив Санчіонаре, думаючи, що доведеться годувати ще один рот, а точніше — п'ять ротів, і, можливо, одна з дівчат раз на тиждень працюватиме, не приносячи зиску. Так завжди робилося, щоб оплатити мир.
Новина тим часом була невтішна. Те, що лондонська поліція ним зацікавилася, не провіщало нічого доброго, особливо тепер, коли він зібрався був поїхати до Англії. Санчіонаре довго роздумував, чи буде це розумно. Якщо він покличе, Шляйфштайн і Гризомбр приїдуть сюди. Аделі краще нічого не казати. Їхати треба самому.
Страсної суботи місто з нетерпінням чекало свята, щоб задзвонити в дзвони й вигукнути: «Христос воскрес!» День видався ясний і погідно теплий. Луїджі Санчіонаре, приготувавшись до щорічної сповіді, вийшов з дому. Перш ніж іти до церкви, він мав залагодити деякі незначні справи, придбати квитки, зробити кілька дрібних покупок тощо.
Вперше він побачив її вранці на сходах площі Іспанії. Висока, смаглява, чарівна, в лимонно-жовтій сукні й крислатому капелюшку. Елегантно тримаючи згорнуту парасольку, вона щось говорила своєму супутникові. Санчіонаре міг заприсягтися, що, помітивши його, вона раптом замовкла. Темні очі дівчини нагадали йому очі Адели, коли він її вперше побачив, — теплі, нічого не обіцяючі напевне, але такі, що подають надію. По потилиці Санчіонаре цівкою побіг холодний піт. Дівчина мала років з двадцять п'ять. Її супутник видавався набагато старшим за неї. Високий, сутулуватий, років під шістдесят чи, може, трохи за шістдесят. Коротке темне волосся, золоте пенсне, гарні манери. З дівчиною він поводився дбайливо, навіть по-батьківському. Чимось начебто нагадував англійця Моріарті, але схожість була побіжна.