На вулиці сяяло весняне сонце. Санчіонаре відчув бажання випити. Ні, треба бути обережним, не варто грішити до вранішнього причастя. Краще трохи пройтися. Може, до садів вілли Боргезе? Сьогодні вранці сади вабили око. Там буде приємно. Надійний Бенно теж тримався поряд.
Раптом знову вона. Просто промайнули лимонно-жовта сукня й крислатий капелюшок. Санчіонаре подумав, що це схоже на гру в кота й мишки. Він ішов, роздумуючи над порадою священика. Був згоден, що такому чоловікові, як він, природно бути одруженим, але в нього були такі розмаїті вподобання. Та й тепер він усе одно що одружений. Адела завжди поводить себе, як дружина. Прискіпується до нього, як дружина. Дівчина в лимонній сукні… Якою б дружиною була вона? Можливо, після Великодня, їдучи до Лондона в якійсь ризикованій справі, він матиме час подумати про одруження. Ось головне — побути якнайдалі від пересиченої римської атмосфери.
Близько шостої години Санчіонаре повернув на вулицю Венето. Трохи випити перед тим, як іти на цілий вечір додому. Один ковток, аби зросити пересохле горло.
Дівчина зі своїм супутником сиділа за, столиком перед великим кафе і, потягуючи напій з високої склянки, розглядала перехожих. Їхні погляди зустрілись. Санчіонаре спробував приборкати почуття, що його охопили, і все-таки не міг утриматися від спроби якось підкотитися. Кафе було переповнене, офіціанти в білих фартухах майже бігали між столиками, приймаючи замовлення та балансуючи високо піднятими важкими тацями, наче циркові еквілібристи.
Люди сунули тротуаром, немов виконуючи ритуал: жінки, молоді й старі, під руку одна з одною чи з чоловіками, дівчата під суворим наглядом, юнаки з дівчатами, прочани зі всіх кінців Європи й Америки, — щасливе, розмаїте сум'яття.
Біля їхнього столика лишався підсунутий вільний металевий стілець. Хоча це було не дуже чемно, але Санчіонаре наважився.
— Даруйте мені, — вклонився він, — усі місця зайнято, чи не здасться вам надто настирливим, якщо я підсяду до вашого столика?
— Аж ніяк, — підвів очі чоловік. — Бо ми за хвилину рушаємо.
— Дякую, ви такі добрі, — сказав Санчіонаре поважно, ховаючи почуття. Потім зупинив офіціанта, замовив туринського вермуту й запитав тих двох. — Не приєднаєтесь до мене?
— Ні, дякуємо, — без усмішки відповів чоловік. Дівчина теж похитала головою, але її очі промовляли інше — що їй би хотілося сказати «так».
— Дозвольте відрекомендуватись, — пішов у наступ римлянин. — Луїджі Санчіонаре, місцевий житель.
— Мене звати Джошуа Сміт. — Супутник дівчини говорив з легким англійським приголосом. — А це — моя дочка Карлотта.
— Ви не італійці? — розіграв здивування Санчіонаре.
— Моя мама італійка, — відповіла дівчина з неаполітанським акцентом. — Але, — вона посміхнулась, — я вперше приїхала до її країни.
— І вам тут подобається?
— Дуже. Я б хотіла лишитись в Італії, але тато каже, що на нього чекає робота, отож ми мусимо повернутися до Англії.
— Ви приїхали без дружини? — обернувся Санчіонаре до Сміта.
— Моя дружина рік тому померла, сер.
— О, пробачте… я не знав. Отож, ви прочани?
— Мені хотілося показати Карлотті рідну землю її матері. Провівши кілька днів у Римі, повернемося до Лондона.
— До Лондона… Гарне місто. Я добре його знаю, — брехав Санчіонаре. — Отже, ви проведете тут і Великдень?
— А відразу після свята поїдемо, — зітхнула Карлотта, потроху підсуваючись ближче до Санчіонаре. — Мені так не хочеться їхати…
— Шкода. Я б із задоволенням показав вам наші визначні місця. Ніхто не знає Рима так, як природжений римлянин.
— Усі визначні місця ми вже відвідали, — категорично заявив батько Карлотти.
— Може, вшануєте мене честю повечеряти зі мною?
— Це було б… — почала Карлотта.
— Виключено, — перебив її Сміт. — Нам ніколи. Дякуємо за люб'язність, але ми не маємо часу.
— Але ж, тату…
— Виключено, Карлотто. Нам треба вертатися до готелю вечеряти.
— Даруйте мою нечемність, — поважно мовив Санчіонаре, підводячись. — Я не мав у думці набиватися.
Перевіряючи, щоб офіціант не ошукав його, Сміт оплачував рахунок.
— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, синьйорино, — цілуючи Карлотті руку, мовив Санчіонаре.
— Я б дуже хотіла… — Карлоттині очі майже благали, немов їй була конче потрібна допомога. В уяві Санчіонаре виникли фантастичні картини. Дівчина в біді. Він відчув себе стародавнім лицарем, який поспішає рятувати даму. — Дуже, — повторила Карлотта, — але мені здається, це малоймовірно.