— Ангусе…
— Так, Сильвіє. Ми були цілком щасливі, коли я був твоїм квартирантом. Тоді ти готувала їжу, прибирала, зігрівала мене. Тепер, коли ми одружені, в домі почалася якась карусель, нам ні до чого манірничати. «Так, пані», «Ні, пані» — я від цього втомився.
Сильвія розтулила була рота, щоб заперечити.
— Помовч, жінко! — закомандував Кроу, наче суворий сержант.
— Я не бажаю, щоб зі мною так говорили в моєму домі! — нетерпляче вигукнула Сильвія.
— У нашому домі, місіс Кроу. У нашому. Все твоє тут належить і мені, а все моє — це й твоє. Більше того, тепер тут я господар. Хай йому абищо, я вже сьогодні мусив побувати в лікаря.
— В лікаря? — перепитала приголомшена Сильвія.
— Так, пані, в лікаря. Він сказав: мені потрібен відпочинок, а якщо ти й надалі позбавлятимеш мене права мати пристойне родинне життя, то заженеш мене в домовину.
— Хіба я тобі не забезпечила пристойного сімейного життя, Ангусе? — схвильовано вигукнула Сильвія.
— Ти забезпечила мені манірність. Служницю, яка подає пригоріле м'ясо до капустяної бовтанки. Ти забезпечила мене головним болем та званими вечерями, а сама поводилась, мов якась герцогиня. Цього більше не буде, Сильвіє. Край. Зараз я піду до ліжка, а незабаром хотів би мати на таці приготовлену тобою смачну страву — і подану тобою. А згодом ти можеш прийти до спальні й виконати ще один обов'язок, як і належить дружині.
Не певен, буде він переможцем чи ні, Кроу важкою ходою вийшов з вітальні й подався східцями нагору, а Сильвія, з палаючими щоками, мовчки блимала на зачинені ним двері.
Санчіонаре займав спальне купе у вагоні першого класу експресу Рим — Париж. Бенно їхав у сусідньому вагоні. Коли поїзд, минаючи околиці Вічного міста, почав набирати швидкості, ватажок італійських злочинців розслабився. Часинку подрімавши, він пішов до вагона-ресторану пообідати. Вирішив хильнути трохи більше, ніж звичайно, — після обіду можна було поспати. Потім — належно вдягтися до вечері. Не виключено, що там буде якась самотня жінка. Він міг би приємно провести час, перебуваючи далеко від Адели.
У ресторані на Санчіонаре чекала легка, невимушена атмосфера, вправні офіціанти та чудові страви. Початок подорожі був добрий.
Звичайно, він не знав, що в сусідньому з ним вагоні двоє спальних купе займають Джошуа та Карлотта Сміти.
Ця пара сіла до вагона в Римі завчасно й відтоді жодне з них носа не показувало з купе. Не збиралися вони виходити звідти до самого вечора. Моріарті вважав, що найбільше враження справить їхня поява під час вечері. Саме тоді Карлотта зможе ефектно сяйнути коштовностями зі спадщини Скобі, а Луїджі Санчіонаре, якщо Моріарті розуміється на людській натурі, ще дужче зашпортається в розставлених для нього тенетах. Коли Рим лишився позаду, Моріарті викликав метрдотеля вагона-ресторану й досяг з ним певної домовленості щодо вечора. Решту дня він провів у доброму гуморі — його план мав елементи фарсу, що могли б задовольнити найталановитіших виконавців цього театрального жанру.
Карлотта або дрімала, або ліниво гортала газети й журнали, якими Моріарті забезпечив її на дорогу.
У Мілан прибудуть пізно. Там їх причеплять до французького поїзда. Отже, меню вечері буде виключно італійське, щоб дати змогу пасажирам ще раз відчути смак італійських страв перед тим, як зустрітися з екстравагантними витворами французького кулінарного мистецтва. У вагоні-ресторані до вечері готувались урочисто, мов до релігійного свята, — рано засвітили лампи, столи понакривали свіжими хрусткими скатерками, на столах виблискували начищені прибори. Все тут було на значно вищому рівні, ніж у скромному вагоні-ресторані другого класу, не кажучи вже про спартанські умови для пасажирів третього розряду.
У коридорах вагонів першого класу гонг ударив незадовго до сьомої, і Санчіонаре, бездоганно вдягнений, причесаний і напахчений, з припудреними щоками, вже за хвилину сидів біля столика.
Коли до ресторану ввійшли Сміти, він уже замовив копченого вугра із зеленим горошком та смажену курку з перцем і саме вагався, що вибрати на десерт: може, диню по-римськи? Їхню появу він радше відчув, ніж помітив.
Підвівши очі, Санчіонаре побачив, що всі, мов на чиюсь команду, завмерли. Офіціанти поклякли й нагадували воскові фігури, дами замовкли на півслові, панів перестало цікавити, з якого сорту винограду виготовлене вино, повисли в повітрі руки з піднесеними келихами. Здавалось, недоречним був би навіть шепіт, складалося враження, ніби вагон теж зупинив свій біг.
У дверях стояла Карлотта Сміт, а її татусь — трохи позаду. Карлотта була в білому, що бездоганно гармоніювало з її темним хвилястим волоссям. Простий крій сукні ще дужче увиразнював дівочу чарівність, і чоловікам аж подих перехопило.