— Ви говорите англійською мовою? — чемно запитав Ноб.
— Вам потрібні кімнати? — запитанням відповів йому господар пансіону.
— Ні, сер, ми хотіли б побачити одну з ваших постійних мешканок, місіс Ірену Нортон.
— Почекайте. Піду дізнаюся, чи вона вдома. Як мені про вас доповісти?
— Друзі з Англії. Наші прізвища їй нічого не скажуть.
Господар коротко кивнув і зачинив віконце. За три хвилини він вигулькнув знову.
— Пані Нортон зараз вийде, але вона зможе приділити вам лише кілька хвилин. Доведеться почекати он там, у вітальні, — господар кивнув на двері з протилежного боку вестибюля.
Подякувавши, Боб Ноб і Ембер пішли до вітальні. Це була велика світла кімната, недбало заставлена кріслами й столами, на яких, задля розваги відвідувачів, лежали Книжки та журнали.
Ембер опустився в крісло, а Ноб підійшов до великого вікна й глянув на гладеньку, мов дзеркало, поверхню озера.
По якомусь часі двері відчинились, і до вітальні ввійшла вдягнена до прогулянки жінка: під незастебнутим бежевим плащем на ній були такого ж кольору спідниця та біла блузка, темне волосся прикривав модний капелюшок.
Ембер подумав, що їй років тридцять п'ять, але була вона ще досить приваблива, а її очі могли породжувати марні надії в будь-якого нормального чоловіка.
— Ви до мене?.. — запитала вона якось нерішуче, але пильно придивляючись до незнайомців.
— Якщо ви місіс Ірена Нортон, то до вас, — шанобливо відповів Боб.
— Так. — Голос у жінки виявився мелодійний, але погляд був дещо тривожний.
— Місіс Ірена Нортон? До заміжжя — Ірена Адлер?
— Так, це моє дівоче прізвище. А ви хто? Що вам од мене потрібно?
Боб Ноб і Ембер вловили в її голосі легенький американський приголос.
— Ми за дорученням, — підійшов до неї Боб. — Є один чоловік, який досить довго вас розшукував.
— Хто б він не був, тепер він мене знайшов.
— Гадаю, зараз вам усе стане зрозуміло, пані… — Ноб дістав професорів лист і простяг його жінці, ніби судову оповістку.
— Хто мене міг розшукувати? — майже пошепки запитала вона, перевернувши конверт і глянувши, чи ціла печатка. — Було ж повідомлення про мою смерть.
— Прочитайте листа, — нагадав їй Ембер.
Жінка надірвала конверт, витягла аркуш цупкого паперу й на секунду звела брови.
Обидва чоловіки встигли прочитати перший рядок листа — він надійшов з Бейкер-стріт, 221-Б, у Лондоні.
— Шерлок Холмс!.. — Ірені Адлер перехопило подих. — Через стільки років згадати про мене? — Вона подивилася на Боба. — Він просить мене повернутися з вами до Лондона.
— Так, ми маємо настанову приділити вам якомога більше уваги, а в разі потреби — захистити, навіть ціною власного життя.
Але Ірена Адлер заходилася читати листа вдруге, губи її ледве ворушились.
«Шановна пані, — було написано в листі, — я можу лише сподіватися, що ви мене пригадаєте. Кілька років тому ми з вами були причетні до однієї справи, у якій, мушу визнати, ви мене перехитрували. Певний час тому я прочитав, нібито ваш чоловік, містер Годфрі Нортон, загинув під сніговою лавиною біля Чемонікса, а ви при смерті. Та більша радість була дізнатися, що ви живі, хоча й опинилися в деякій скруті.
Можливо, з опублікованих нотаток мого друга й компаньйона доктора Ватсона ви довідалися, що з першого знайомства я перейнявся до вас щирою повагою. Тепер єдине моє бажання, шановна й люба пані, запропонувати вам посильну допомогу. Хай не видасться вам надто зухвалим моє прохання приїхати до Лондона разом із добродіями, які передадуть цього листа. Я приготував для вас скромну домівку на Мейда-Вейлі і не прошу од вас нічого, крім можливості бути вам корисним і бачити, що про вас піклуються так, як ви до цього здавна звикли.
З глибокою повагою, щиро ваш Шерлок Холмс».
— Це правда, чи, може, якийсь обман? — збентежено запитала Ірена Адлер.
— Ніякого обману, місіс. Ми маємо гроші й усе потрібне для подорожі.
— Я просто приголомшена. Втративши чоловіка, а крім того, опинившись у грошовій скруті, я не мала бажання знову бачити світ. Але містер Шерлок Холмс…
— Ви поїдете? — чемно запитав Боб Ноб.
— Знаєте, наближаючись до того віку, коли жінка відчуває…
— Вам не може бути більш як тридцять, — галантно вклонивсь Ембер.
— Ви лестите мені, сер. Але, мушу зізнатися, лист Шерлока Холмса примусив мене тремтіти, як молоду дівчину.
— То ви поїдете? — повторив запитання Ноб.
— Так. — Обличчя Ірени Адлер засяяло чарівною усмішкою. — Так, звичайно, поїду. Яка б жінка відмовила Шерлокові Холмсу?