– Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом.
– Звідкіля ти знаєш?
– Бо коли я покидав табір Яна Мазепи, то сам бачив…
– А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!..
– Цить, дурепа!!! Не смій таке мені говорити!!!
– О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всміхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана…
– Нікого я не зраджував! – крізь зуби процідив Іван. – Я полишив його табір разом з іншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обіцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема…
– Знаєш, Іванчику… – дівчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожці боронили рідну Украйну не заради дзвінкої монети, а заради самої Украйни, заради народу нашого. Заради козацької честі, зрештою.
– То побрехеньки, Гелено. То лише красиві легенди, що зосталися в думах, які сліпі мандрівні кобзарі співають темним селюкам.
– Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику!
– Якщо навіть так, то правда ця давно вже мертва.
– Коли мені судилося побачити смерть цієї правди!.. – Гелена схлипнула від напруження й закінчила: – Коли мені таке судилося, то краще після цього померти, бо лихі часи настали. Тож нехай віднині на нашій розореній землі живуть самі лише лихварі та зрадники, очі яких не бачать нічого, окрім золота.
– Нічого окрім золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобі легко казати. Ти ж багачка, і Степан Ракович – єдиний син батька-сотника. Тож вам ніколи не зрозуміти незаможного безбатченка, який змушений…
– А-а-а, то ти усе це з-за грошей затіяв?! – Гелена зневажливо відвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сірими хмарами небо, до якого дерева простягали обідрані від листя віти.
– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…
– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!
Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:
– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!
– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!
– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…
– Йване!..
Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.
– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.
– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!
– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…
– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.
– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.
– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.
– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..
В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:
– Так, віддано…
– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!
– Ти такий впевнений щодо листів?..
– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…
– Ти був там, чув сказане Степанові…
– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.
– А ж я не була й не бачила зовсім!..
– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…
При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.