От тоді їх і помітив Іван: налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню, і в ту саму мить, коли Гелена вже радісно молила Небеса, сподіваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московитів і кинув під ноги ясновельможного князя Меншикова разом зі Степановим листом. Так і притягнув – без плахти, в одній розідраній зверху донизу спідній сорочці, зовсім не давши прикритися…
Потім був цілий тиждень у холодній, постійні допити… Й нарешті цей безглуздий похід під конвоєм далеко за межі міста. Але ж тоді, у Батурині, він навіть не дав їй ані хвильки на те, щоби прикрити сором… і всі це бачили…
Пресвята Діво, за що?!
– Ну, чого мовчиш? Хіба це неправда?
– Що?..
– Степан написав тобі листа. Хіба це неправда, питаю?
– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.
– А на словах тобі хіба нічого не передавав?
– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…
– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!
– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.
– Навіщо?
– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.
– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.
– Бо мене угледів ти, шуліко.
– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.
– Зі словами коханого на серці й помирати легше.
– А я тобі хіба не любий?
– Ні.
– Зовсім?
Гелена з презирством відвернулася.
– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.
– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?
Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:
– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..
Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:
– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!
– Гелено!..
– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…
Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!
Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:
– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..
Похнюпився Іван і сказав лише:
– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.
– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…
– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.
– Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..
Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…
– Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!..
Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…