Он він!!! Он там – на невеличкому пагорку окрай поля, що перетворилося сьогодні на поле кривавої битви…
– Ракович – куди?! Нумо стій, скажений!!!
– Ні! Там він!.. Ах ти ж!..
– Хто?!
– Він!.. Він!.. Стривай-но, байстрюче, я тобі!..
– Хто??? Де???
– Він!!! Йди-но до мене, зраднику!..
Але за три кроки від них у тучний чорнозем ляпнулось ядро, ґніт якого майже догорів. Не маючи найменшої змоги пояснювати щось далі, Степан миттю скочив у сідло, пришпоривши коня, й хижим птахом понісся у саму гущу битви, заразом витягаючи з піхов шаблю. За мить ядро вибухнуло, але вже десь далеко позаду – та він навіть не озирнувся подивитись, що ж сталося з іншими сердюками.
Це вже аніскільки не хвилювало Степана: адже там, на пагорку край поля, він побачив свого колишнього товариша, а з деяких пір кревного ворога – Івана Богдановича! Нібито той сидів на коні, вдягнений у московитський драгунський мундир, дивився у бік шведського обозу, вперши обидві руки у боки… й зухвало насміхався над невдахою-сердюком. Степанові навіть здалося, що Іван зверхньо, з огидою промовляв до нього:
– Гей, ти, собацюро паршивий, підлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднілим королівським скарбом стерегти – ото й уся твоя доблесть?! А у битву кинутись боїшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пістолі відсирів? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався!
От тоді Степан і крикнув: «Стривай-но, байстрюче…» – а вже за мить не мчав – яструбом летів до того пагорка, де стояв…
Тобто де за мить до того стояв його найлютіший у світі ворог…
…а тепер не було вже нікого!!!
Де ж подівся цей нікчемний жалюгідний боягуз Іван Богданович, який тільки і вміє, що мститися безпомічним, підступно захопленим у полон дівчатам, разом з їхньою чеснотою відбираючи саме життя?!
– Іване, Йване!!! Де ти, сучий сину?! – гукнув Степан, підводячись на стременах. – Иди-но сюди, мерзотнику, – я вб'ю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!
Зненацька на Степана налетів зовсім інший вершник – уже літній чоловік у заляпаному чи то чужою, чи, може, своєю кров'ю багатому мундирі. Та за мить до того Ракович відчув небезпеку, тому встиг розвернутися праворуч, пригнутися до гриви свого коня і тим самим ухилитись від неминучої загибелі – бо ворожа шабля розсікла повітря біля самого вуха. Тут же Степан рубанув у відповідь так, що кров фонтаном бризнула з розпоротого боку ворожого вершника.
Той почав падати з коня на землю, та юний сердюк вже відвернувся, знов підвівся у сідлі й озирнувся довкола, шукаючи того, з ким мріяв зійтись у справжньому смертельному двобої. Але Івана Богдановича ніде не було видно: ні на пагорку, ані на півдорозі від пагорку до того місця, де стояв Степан, ані на чверті дороги…
Ніде!..
– Йване, де ти?! Я йду до тебе – готуйся зустріти лиху смерть!!!
Та замість Івана Богдановича на Степана налетіли вже три вершники – такі ж молоді завзяті рубаки, як він сам. Одного Ракович звалив пострілом з пістоля, з двома іншими довелось рубатися хвилин п'ять. І от обидва вороги покотилися на витоптану кіньми та людьми землю… Щоправда, тепер Степан був поранений у ліву руку, але не надто серйозно: рухати нею сяк-так міг… А шаблю ж тримав правою!
Та й болю від рани майже зовсім не помічав. Бо найбільшим, найстрашнішим для нього був біль сердечний: адже Іван Богданович усе не з'являвся – немов крізь землю провалився!
– Що, пацюче, злякався?! Не бажаєш зі мною битися?!
Ніхто не відповів на розлючені Степанові вигуки. А може, то зовсім не Іван стояв на пагорку?! Може, був це хтось інший, лише віддалено схожий на нього. Просто Степан стомився, марно чекаючи нагоди взяти участь у жорстокій бійці, разом з іншими сердюками охороняючи шведський обоз і свого повелителя Яна Мазепу… Стомився настільки, що уражене самолюбство та роз'ятрена уява намалювали на пагорку образ смертельного ворога, і він кинувся у битву, забувши про клятву вірності, про обов'язок перед гетьманом і товаришами-сердюками…
Або то була загалом не людина, а примара?! Може, Іван вже загинув у цій самій битві, й на пагорку означилась лише його зрадницька грішна душа, яку за величезні гріхи не бажало приймати ні небо, ані навіть саме пекло?!
А може, Іван загалом не брав участі в сьогоднішній битві, у якій московське військо надійно ховало воєнну славу шведів та українців…
Ні – це точно був Іван, хай йому грець! Небо чи пекло, сей світ або той – яка, зрештою, різниця?! Де б він не був…
Про це Степан і поспішив заявити уявному супротивникові:
– Ну стривай, стривай – ховаєшся від мене, байстрюче, то я сам прийду по твою нікчемну душу! Я знайду тебе, і з неба скину, і з-під землі дістану! От тоді й побачимо…