Останні слова Ракович вимовив, нахилившись із сідла, аби взяти жменьку землі та прикласти до рани. І добре, що так – бо наступної ж миті кінь під ним сіпнувся й почав повільно осідати: призначена вершникові куля влучила у шию скакуна. Падати було низько, тож Степан встиг відкотитися убік, завдяки чому вбитий кінь не притиснув своєю вагою ногу вершника.
Тільки-но Ракович скочив із землі, як побачив московського драгуна, що нісся просто на нього. Іншого виходу не було: різко викинувши руки вгору й загорлавши щодуху, Степан кинувся назустріч смертельній загрозі. Переляканий буланий кінь здибився, шарахнувся убік. Драгун не зміг утриматися в сідлі й відлетів назад, вдарився потилицею та й лишився лежати нерухомим: мабуть, звернув в'язи. Степан швиденько упіймав переляканого коника й тільки-но скочив у сідло, як десь ліворуч пролунав віддалений сигнал ріжка, потім ще і ще…
– Що-о-о?! Відступ?!
Разом із пекучою хвилею сорому у скроні миттю вдарила думка: якщо їхнє військо відступає – як же його поєдинок з Богдановичем?! Вони ж так і не зустрілись, так і не схрестили шабель у двобої…
Але шведи відходять, отже, відступають і сердюки. Отже, він теж мусить відступити! Бо повинен захищати свого господаря гетьмана, якому присягався служити вірою і правдою!!!
Та хіба ж він вже не зрадив Яна Мазепу, самовільно кинувшись у бій з примарою?! Е-е-ет, нехай вже буде, як є…
Знов підвівся Степан на стременах, знов почав озиратись у пошуках ворога. І побачив, що на нього несеться мало не з десяток вершників! Боже, та звідки вони тільки беруться?! А в нього ж пістоль не заряджений, ліва рука так і лишилась не перев'язаною…
Та вибору вже не було: він мав або померти на місці, або якнайдорожче продати своє життя, забравши на той світ принаймні трьох… ну, хоч би і двох… а може, навіть одного-єдиного ворога!
Степан не надто усвідомлював, чим завершився останній у його житті бій, скількох драгунів він звалив на землю, перш ніж сам опинився під кінськими копитами, й криваво-чорна пітьма застелила все довкола…
Усе застелила пітьма – окрім одного-єдиного, найненависнішого і на цьому, й на тому світі обличчя: колишній його товариш по академії, а нині смертельний ворог кривився від глузливого сміху.
Бо лишившись живим, він все-таки переміг!
А наречена Степана Раковича, бідолашна збезчещена Гелена, єдина у недовгому його житті по-справжньому кохана дівчина, з якою він так і не встиг повінчатися, – вона, її кров, її спаплюжена чеснота лишилась невідомщеною…
І головне, хто кого знайшов на сім чи на тім світі: він – цього байстрюка Івана… чи, навпаки, клятий вилупок усе-таки сам відшукав його?! Причому відшукав, коли Степан вже не міг поворухнути ні рукою, ані ногою. Коли пальці розгинаються самі собою, не втримуючи зламану шаблю…
Господи Боже всемогутній, де ж Твоя найвища справедливість?!
За що така ганьба?!
За що?..
Від самого початку битви Івана Богдановича охопило розчарування, оскільки його найбільшій, найпотаємнішій мрії, схоже, так і не судилося здійснитись: адже проти війська московського імператора стояли самі шведи, а сердюків Івана Мазепи щось ніде не було видно.
Але ж гетьман Мазепа, цей старий лис, безумовно вступив у бій разом зі своїм союзником Карлом Шведським. Тоді де ж його люди?
Де?!
Де він – гетьманський сердюк Степан Ракович?!
Що шведський король ганебно програє, було зрозуміло ще навіть до початку безглуздої, з усіх точок зору, бійні. Насамперед, московське військо було удвічі чисельнішим від шведського та значно краще озброєним. А що вже говорити про припаси московитів!.. Тож шведи могли виграти лише в одному-єдиному випадку: якщо король Карл докладе неймовірних зусиль та виявить весь свій стратегічний геній – оце справді було можливим…
…якби не поранена нога! Отак завжди трапляється у паскудному земному житті: через якусь дрібничку все йде вітром.
Як от зараз: мінливий хід битви вимагав присутності головнокомандувача то в одному місці, то в іншому – а він лишався прикутим до своєї польової ставки, не міг особисто підбадьорювати хоробрих шведських вояків! Не дивно, що вони здригнулися і поступово почали здавати позиції одну за одною…
Але все це не надто турбувало Івана. Його мало непокоїла смерть, що розкошествувала на полі неподалік Полтави. Богданович свято вірив у те, що не загине сьогодні ні від кулі, ні від шаблі, ні від багнета, ані від протазана: це уявлялося просто неможливим! Бо не битва як така його цікавила, а один-єдиний двобій…