Значно більше, ніж долею двох імперій – Шведської та Російської, – більше, ніж долею рідної землі, за яку вкотре вже тягались чергові імперії, більше, ніж поразкою одного війська та виграшем іншого, більше, ніж славою та престижем Карла Шведського або Петра Великого, переймався Іван Богданович власною помстою, яку давно омріяв, давно затіяв, давно почав утілювати у життя і яка зараз мала досягти кульмінації: Іван саме підготував Степанові невеличкий «сюрприз» – новину про арешт його батька.
Саме так! Звісно, у непростій ситуації, що склалася, прилуцький сотник Ракович поводився дуже й дуже розумно та обережно – тобто будь-що утримував нейтралітет, не пристаючи на бік жодної з конфліктуючих сторін, жодним чином не виявляючи своїх симпатій чи антипатій. Але ж… Але хіба ж він не був батьком Степана Раковича – того самого «особистого порученця з особливо таємних справ» гетьмана Яна Мазепи, на якого зараз полювала щонайменше дюжина шпигунів московського імператора?!
А якщо сотник не пристає відкрито на бік московитів, то чи не свідчить це про щось більше – про добре приховані стосунки зі шведами?! Міг же він таємно спізнатися зі зрадником – підданим анафемі гетьманом Яном Мазепою – через непутящого свого сина, гетьманського сердюка Степана Раковича…
Ой, пане сотнику, пане сотнику! Зважували ви, зважували, рахували, рахували – і насамкінець прорахувалися!.. Бо минулого тижня вас тишком-нишком заарештували, а зараз без зайвого шуму везуть подалі від рідних Прилук. Ні, мабуть, уже привезли куди слід, і в напівтемному підвалі кат уже витягає з вас увесь підспідок.
Разом із жилами.
Ну, то нічого: сотник Ракович – людина здорова, не один допит із пристрастю витримає, перш ніж життя полишить його понівечене тіло! А що там кати дізнаються від нього (або чого не дізнаються), це Івана не хвилювало. Він мріяв лише про одне-єдине: зустрітися на полі бою зі своїм смертельним ворогом Степаном, збити його з коня, притиснути до сирої полтавської землі й виплюнути просто в його зрадницькі очі: «Ну от і все! Наречену твою збезчестили московити, батька твого вони закатують на смерть – а твоє життя зараз відберу я власноруч!» І з цими словами випустити з нього кров, немов із борова: нехай цей негідник, цей пихатий самозакоханий гусак подохне в Івана на очах!
А вже потім можна буде покликати товаришів-московитів і гордо заявити: ось він – особистий порученець з особливо таємних справ гетьмана Яна Мазепи, якого наздогнав та позбавив життя на полі бою особисто я! Ну, під час битви іншого виходу, ніж убити порученця, не було… але про всі порученські таємниці можна довідатись у його батька, це вже справа вмілого ката!..
Богданович мріяв саме про це: побачити на власні очі, відчути під своїми руками негідну Степанову смерть! Мріяв так палко, що навіть уві сні не раз бачив цю сцену, таку солодку його серцю…
І ось лише за один-єдиний крок до торжества все зривалося: на полі бою сердюків Яна Мазепи не було! Тож як він тепер зійдеться у смертельному двобої зі Степаном Раковичем, зіб'є його з коня, притисне до землі й «потішить» останньою новиною про старого батька, перш ніж зарізати?..
А може, гетьман Мазепа зі своїми сердюками десь-таки неподалік?! Зараз би тільки роздивитись…
Пришпоривши коня, Іван вивалився з битви, виїхав на невеличкий горбочок обабіч поля… і звідти, через сивий серпанок порохового диму вгледів-таки нарешті гетьманський почет. Його смертельний ворог може бути там і тільки там! Тож уперед!!!
Але дістатись до сердюків було, звісно, не так вже й легко. Прорубатися в напрямку шведського обозу Іванові довелось не прямо, а забираючи все більше ліворуч. Коли ж майже дістався того місця, то зачув заклик одного, потім декількох сигнальних ріжків: шведи відступали.
– Степане, Степане! Де ти?! – загорлав Іван, майже втративши здоровий глузд від несамовитого розчарування. – Біжиш разом зі своїм боягузом-господарем?! Ні-і-і, не вийде!!! Виходь зі мною битися, негіднику! Я тут – чуєш?! Я і ти!!!
І з подвоєною силою запрацював шаблею, немовби весь сьогоднішній день зовсім не бився, а тільки-но підвівся з ліжка, вмився крижаною колодязною водою і був свіжим та бадьорим. Та де там!.. Шведські вояки здавали займані позиції, проте самовіддано боронили обоз, ціною власного життя даючи можливість відійти насамперед своєму пораненому королеві та його вірному союзникові – старому гетьману Яну Мазепі.
А отже, і його сердюкам…
Дідько б забрав їх усіх – тих, хто зараз заважав Івану Богдановичу здійснити найпалкішу за все його життя мрію: зійтися в поєдинку з його особистим ворогом – зі Степаном Раковичем!!!