Почувши таке і справді несподіване зізнання, Пауль не зміг утримати здивованого вигуку:
– Ваша милосте!..
– Саме так, хробачок, саме так, – губи принца скривилися в сухій презирливій посмішці, – адже ненавидів я не так… тобто не тією мірою, що слід було ненавидіти ворога. Та й, зрштою, абсолютно помилково обрав об'єкт для ненависті. Насправді ненавидіти слід було зовсім інших людей і за зовсім, зовсім інші речі! Бо усі біди йшли не від колишнього мого товариша по навчанню, як мені ввижалось на той час. І зовсім не він понівечив моє життя. Тобто він також був винен – але менше від інших! – І побачивши в очах Пауля німе запитання, граф уточнив: – Від тих, хробачок, кому безпосередньо або ж через посередників намагалися прислужитись ми обидва. Бо і він, і я, грішна душа, – коротше, ми намагалися знищити одне одного за будь-яку ціну. Як і тисячі інших маленьких людисьок – от що було найнебезпечнішим! Отакі-от невеселі думки, юний мій хробачок…
Цього разу Великий Магістр замовк надовго. Знадобилось нове обережне кахикання Пауля, щоб вивести його зі стану глибокої замисленості.
– Чого тобі?
– Ваша милосте…
– Ну-ну, я слухаю, слухаю.
– Скажіть мені, будь ласка… А як Ваша милість зрозуміли, хто це – отой справжній ворог Вашої милості?
Після цих слів принц не ворушився так довго, що Пауль вже почав непокоїтися станом його здоров'я: а що, як раптом граф забувся наяву?! Або ще гірше – якщо його шляк трафив?!
Та в останню мить перед тим, як юнак остаточно впав у відчай, Великий Магістр солодко потягнувся, поправив теплий шотландський плед і мовив тихесенько:
– Правда дуже проста, хробачок. Коли я гадав, що все скінчилося, насправді все лише розпочиналось. Так буває у житті, коли тобі ще й двадцяти не виповнилось, а все довкола зруйноване жахливою катастрофою, до якої ти сам устиг прикласти руку… хоча насамперед слід було прикладати думку! На жаль, я порозумнішав значно пізніше, а тоді…
Виникла нова напружена пауза – щоправда, цього разу нетривала.
– Коротше, сталося так, що у моєму житті несподівано з'явився Вчитель.
– Так само, як Ваша милість з'явились у житті всіх нас – таємних «каменярів» та учнів Вашої милості? Нашої таємної ложі? – очі Пауля одразу ж спалахнули величезним ентузіазмом.
– Ні-ні, трішечки не так, – ледь помітно всміхнувся принц. – Ви всі поприходили до мене добровільно, за власним вибором. Та на відміну від вас, я якраз жодного вибору не мав.
– Чому, Ваша милосте?..
– Бо полонені долю не обирають – цей вибір роблять за них поневолювачі…
Ранок 28 червня 1709 року від Р. X., неподалік Полтави
Ще півгодини тому над землею стелилися вологі пасма сивого туману, і добре роздивитись мертві тіла, якими було вкрите вчорашнє поле битви, було неможливо. Але нарешті промені вранішнього сонця розігнали навіть легкий серпанок, тож слід було розпочинати пошуки Степанового тіла.
І вони рушили на пошуки: Іван Богданович попереду, за ним двоє підпитих ще з вечора солдатів з ношами – щоб перетягнути труп зрадника до табору московитів, – і один зі шпигунів позаду всіх.
– Эй, казак, долго нам еще тут околачиваться?! – з погано прихованою нетерплячістю запитав останній.
– Нет, недолго: во-он за тем горбочком…
– Ну так давай пошевеливайся! – прикрикнув шпигун на солдатика, що посковзнувся на чиїхось випущених кишках.
– Так я ж, вашш-блаародь…
– Ма-а-алча-а-ать!!!
– Слушаюсь!
Іван потайки всміхнувся, відвернувшись в інший бік. Не дивно, що шпигун рознервувався: ніч була теплою, тіл небіжчиків та кінських трупів вистачало, тож у вологому повітрі вже почало розливатися не надто приємне амбре. Та що поробиш: зарубаного особистого порученця з особливих питань потрібно було упізнати на місці, тому «мисливець за шпигунами» неохоче плентався за Іваном та солдатами, бридливо затуляючи ніс хусточкою. Така вже його паскудна робота!
Хоча це вонидло – ще сяк-так. Це ще тільки одна-єдина ніч минула, а от коли трупи пролежать ще пару діб – отоді смердіти почне!.. Лишається сподіватись, що вдень добре попрацюють слабосильні команди. Така вже штука – війна: спочатку небезпека, потім бруд і лайно, а слава… А що таке слава?! Хмарка гарматного диму, розпатлана легеньким вітерцем й віднесена у небо, – от що вона таке!
Та ось четвірка шукачів оминула горбочок, і Богданович побачив ту саму картину, що й учора під вечір…