– Хто ж насмілився полонити Вашу милість? – здивувався Пауль.
Принц лише зітхнув.
– Не забувай, хробачок, тоді я був ще зовсім молодим та зеленим, самовпевненим юнаком, не знав і сотої часточки з того, про що відаю зараз… і до того ж, тяжко поранений.
– І ніхто не став захищати Вашу милість?!
– Я навіть сам себе не міг захистити, що вже казати про інших!..
– І щоб якийсь покидьок… ворог Вашої милості!.. – Пауль ледь стримував гнів.
– Ну-ну, хробачок, прибережи зайвий запал для більш корисних справ, аніж нікому непотрібний гнів, – холодно процідив граф. – До того ж, мені поталанило. Тобто тоді я думав так само, як і ти зараз, – що потрапив до рук затятого ворога.
– Але ж Вашу милість полонили!!!
– Та я навіть уявити не міг, що то робилось для мого ж блага!
– Тобто?..
– Тобто ця людина знаходилась поруч із моєю сім'єю багато років поспіль, але я не знав і знати не хотів, хто вона така насправді! А також яку роль ще відіграє у моєму житті…
Ранок 28 червня 1709 року від Р. X .,неподалік Полтави
– Ну от, ми й дійшли…
Тільки-но Іван сказав се, як одразу ж пошкодував про нестриманість свого язика. Бо побачив, що протягом сьогоднішньої ночі тут сталася дуже й дуже суттєва зміна…
Тобто картина була не зовсім такою, як вчора під вечір, а лише майже такою. І от у цьому «майже» проглядалась жахлива, незбагненна таємниця: тіла чотирьох вбитих драгунів та піхотинців лежали на землі, як і напередодні, тоді як труп Степана Раковича…
Так, саме його труп зник невідомо куди!!!
Дідько б його ухопив!..
А може, і справді тут дідько втрутився?! Бо хто ж іще, як не лихий…
– Ну и где ж тот предатель? – нетерпеливо спитав «мисливець за шпигунами».
Іван же завмер на місці, заломивши шапку набік і здивовано шкребучи потилицю. Він не знав, що відповісти імперському «мисливцю за шпигунами». Та й справді, що тут скажеш?!
Може, таки справді варто усе звалити на нечисту силу? Бо як іще викрутитися з несподіваної ситуації!..
Поза часом і простором
…Для бідолашного Степана Раковича ця запекла битва перетворилась на справжнісінький жах. Смертельний його ворог Іван Богданович сидів на коні на пагорку зовсім неподалік і нахабно, глузливо всміхався, хвацько вперши руки в боки. При цьому – подумати тільки!!! – навіть пальцем не поворухнув, щоб захищатися. Та й навіщо?! Адже захищали його незліченні орди кінних драгунів і піших солдатів, котрі неслися назустріч Степанові нестримним потоком, здатним змести, безслідно злизати все, що тільки стане на їхньому шляху.
Степан бився, скільки вистачало сил. Під ним було вбито півдюжини коней, але маючи надію прорватися якнайближче до ненависного вилупка Богдановича, він таки зміг добути сьомого. Тепер і сьомого коня вбито! Швиденько виборсавшись з-під важкої туші, Степан скочив на ноги та перш за все оглянув поле битви: чи не летить на нього хоч один вершник, якого можна було б вибити з сідла?! Ні, на жаль, окрім недосяжного Івана Богдановича на пагорку, інших вершників щось не видно. Тільки піхотинці сунуть суцільною стіною, ворожі солдати у блідо-зелених мундирах, з перекошеними від люті пиками, з роззявленими ротами й завитими вусами…
– Іване, Йване, сучий сину!!! Я проб'юся до тебе! Проб'юся, так і знай!..
А піхотинці все сунуть, і кожен намагається ткнути Степанові під ребра багнетом. Ракович хвацько рубав на всі боки, махав шабелькою ліворуч і праворуч, але потоку солдатів, здавалось, не було кінця.
– Іване, Йване!!! Ти від мене не сховаєшся! Ніколи!!! Нізащо!!!
Вже гора трупів навкруг Степана досягла пояса, піднялась до грудей – а ворожі солдати все сунуть і сунуть, а він все продовжує відбивати удари багнетів закривавленим уламком шаблі…
А може, Богданович прагне зробити нечуване – завалити, задушити його трупами піхотинців?!
– Ах ти ж, зраднику паскудний, – що собі надумав!.. Стривай-но, зараз дістану тебе самого!
Не припиняючи бійки, Степан спробував вилізти з «вирви», що утворилась посеред гори трупів. Дертися нагору по слизьких від крові тілах – справа нелегка, та ще й вороги при цьому атаку не припиняють. Але Ракович борсався, борсався – і все ж поступово видерся з «вирви». Похитуючись, розпрямився, здійняв догори руки й заволав:
– Іване!!! Ось я! Зараз же йду до тебе! Готуйся, паскуднику, до наглої смерті!..
Та що це?! Не перестаючи огидно всміхатись, Богданович і собі звів руки догори – от тоді затрусилась, заходила на всі боки земля, переобтяжена вантажем мертвих людських тіл. А далі луснула вздовж і впоперек та й почала просідати, всмоктуючи в себе і мертвих, і конаючих, і ще живих…