Чорти далі собі грають, а Ракович по дну миски бігає, шукаючи способу, як звідти вибратись. Шукав він, шукав – та й помітив на дні миски тріщину. Підбіг до неї та як стрибне униз!.. Раптом із цього щось таки вийде?!
І… справді вийшло! Бо провалився Степан аж попід землю – а там коридор земляний, довгий-предовгий, тільки світло наприкінці коридору виграває, жовтогарячі відблиски по стінках тунелю немов навіжені скачуть. Побіг Ракович на те світло – а що іще робити?!
Тільки-но вискочив юнак з підземного ходу… як одразу пошкодував, що вискочив! Бо вилетів у неглибоку, але довгу яругу, а там стоять два інших пекельних створіння, удесятеро більші від тих чортів, котрі упіймали його черепом, і такі вже бридкі, що й описати неможливо. В кожного створіння – по чотири ноги та по вісім рук, у кожного на голові – цілий ліс рогів, немовби в лосів!!!
І займаються ті створіння тим, що двома парами рук швидко-швиденько смикають за тонюсінькі ниточки-мотузочки, на кінці яких прив'язані… перші два чорти! А двома іншими парами рук по черзі підгрібають-підсипають чортам до діжок, якими ті бавляться, цілі пригорщі тих самих черепів, одним з яких було упіймано Степана!!! По черзі то одному, то другому чорту менше чи більше черепів підсиплють диво-створіння – але так, щоб ні один з чортів не брав гору в змаганні, а щоб весь час між ними трималася нічия. І цим диво-створіння дуже веселяться, бавляться – аж регочуть!
Але Раковичу зовсім не до сміху: тільки-но спробував втекти від цих – більших пекельних істот, як вони його знов-таки схопили (маючи по чотири пари рук, зробити це було не так уже й важко!) та вкинули до величезного глека, що стояв позаду них, ревонувши при цьому:
– Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Буде нам з тебе забавка, як управляти цими йолопами набридне!!!
Влетів Степан до глека, почав падати. Падав, падав – аж раптом гепнувся… на купу прілої соломи! Нічого собі впав: міг би загалом розкваситися, немов перестигла слива, що зірвалась із самої верхівки дерева! Але відчуває – тіло ціле, ціла й голова, тільки болить дуже. Перевернувся зі спини на живіт, сяк-так підвівся й поплентався у повній темряві, похитуючись. Нарешті намацав якусь стіну – а вона слизька, брудна і смердить так огидно!..
Але ж вибрався нарешті на рівне місце, де все виблискує тьмяно-червоним. І тут побачив таке, чого краще б ніколи у житті й не бачити зовсім: бо на цім місці стояв не хто інший, як сам пекельний князь!!!
Стоїть він, весь у червоне полум'я вдягнений, чорним димом підперезаний, дивиться на те, як пекельні створіння бавляться тим, що примушують двох чортів гратися горами людських черепів, – і відчайдушно регоче!!! А побачивши Степана, що закляк біля його величезних ніг (кожна з яких була товстіша від п'яти найтовстіших дубів, зв'язаних докупи), підхопив небораку на гігантську долоню, більшу за найбільший майдан, коли-небудь бачений Раковичем, і як розрегочеться просто йому в обличчя:
– Гей, комашко нікчемна! І ти, гордій, вважав себе розумною людиною?! Та ти ж не бачиш далі свого носа! Ти ж занапастив і своє життя, і життя своїх близьких… і навіть не второпав, чия воля керувала й продовжує керувати тобою!!! Комашка ти, комашка безмозка!!! От зараз я-а-ак вб'ю тебе!..
І я-а-ак лясне іншою долонею по тій, на якій завмер безпорадний чоловічок!..
На цім місці прокинувся Степан, і якби не перебував під впливом зілля, що їм регулярно напував його Мошка, то, мабуть, зірвався би з місця та дременув просто у степ, біг би світ за очі, доки не впав би зовсім знесилений. А так тільки ледь-ледь здригнувся й тихесенько застогнав.
Єврей одразу ж зреагував на той стогін, відкинув розцвічену відблисками полум'я ряднину – і Ракович побачив, що довкола темна-темна літня ніч, що з-за пологу на нього дивляться лише розсипи величезних яскравих зірок… та ще Мошка, який миттю підбіг до хворого, покинувши розкладене поруч багаття.
– О-о-о, молодий панич довго-довго спав, але нарешті все ж прокинувся! Це добре, дуже добре, – радісно забубонів єврей, заглядаючи Степанові в обличчя. – Бачу по очах молодого панича, що йому вже краще, що він починає одужувати від отриманих у битві поранень. Ще тиждень, хоча б один тиждень молодому паничеві попити настоянку, і вона йому більш не знадобиться, бо молодий панич одужає остаточно. А що молодий панич опритомнів саме зараз – то це теж добре, бо Моше зможе обробити та перев'язати рани молодого панича, не ризикуючи його розбудити. Еге ж, добре?..
Мошка кивнув, поправив чорну ярмулку і потягнувся до ганчір'я, під яким зберігався жбан із лікарською настоянкою. Проте Ракович застогнав, замугикав, щосили намагаючись вимовити бодай слово.