Юнак не зумів втриматись від сповнених болю зітхань.
– Лише впавши у прірву відчаю та розбившись об її кам'янисте дно, можна прагнути таємного знання: адже тільки воно дасть можливість зцілити кровоточиві рани на розбитому серці!.. Тільки таємне знання й ніщо інше. Оволодівши ним, молодий панич дістане змогу вільно подорожувати між усіма вищими світами, зазирати у минуле та в майбутнє… і навіть наближатись до трону самого Адоная, що стоїть на хмарах істинної Слави та істинної Сили.
– Рани мого серця ніщо й ніколи не зцілить, – Степан безнадійно махнув рукою.
Заперечуючи, Мошка замотав головою, немов кінь, що відганяв причепливих мух:
– Милість Всевишнього та Його знання – кращих ліків молодому паничеві не потрібно! Рани на тілі вже майже загоїлись. З ранами у душі, звісно, гірше, але теж не так погано, як могло би бути. От молодий панич тільки-тільки хотів накласти на себе руки – а тепер і думати забув про удавку! Моше часом не помиляється?..
Юнак здригнувся, розчаровано зітхнув і безбарвним голосом підтвердив:
– Ти маєш рацію, свиняче вухо: я настільки слабкодухий, що навіть свою журбу за нареченою не можу втримати у серці…
– Ні-ні-ні, то не є слабкодухість. Це навпаки відродження сили духу – бо продовжувати жити, маючи на серці горе, значно важче, ніж померти від горя. Просто молодий панич вхопився за руку, яку Га-Шем простягнув до нього на саме дно прірви відчаю. Моше тільки допоміг молодому паничеві упіймати руку Всевишнього – а надалі все піде саме собою, згідно з волею Адоная.
Замислившись, Степан смикав себе за вуса, посилено тер підборіддя, заросле довгою м'якою щетиною – передвісницею майбутньої бороди. За словами єврея майоріло щось величезне… щось настільки величне, що юнак… просто боявся повірити в реальність почутого!
– Якщо тільки молодий панич побажає засвоїти таємне знання, Моше стане його наставником. Так, це потребуватиме багато часу – але куди молодому паничеві поспішати? Попереду в молодого панича довге життя – нехай благословить його Га-Шем!..
«Ну, ось ти й заробив благословіння жидівського бога, вітаю!» – всміхнувся подумки Степан. Але також зрозумів, що бодай в одному клятий єврей правий: якщо він такий слабкодухий, якщо не має сил негайно звести рахунки з життям – отже, попереду в нього і справді сіре безбарвне життя. Довге чи коротке, значення не має – але то буде життя без родини, без коханої, без друзів. Та на чужині.
Отже, мабуть, таки треба чимось заповнити сіру порожнечу майбуття! Бо якщо й надалі день за днем сидіти в цьому будиночку – це ж збожеволіти можна… Тож нічого кращого, ніж навчання таємної науки, просто не придумати! Тільки от проблема…
– А на що я житиму? Чиїм коштом? Невже твоїм?.. – раптом спитав Степан в єврея.
Той охоче пояснив:
– Батько молодого панича, пан сотник якось позаторік викликав Моше до себе і сказав, що передоручає йому вивезти з Украйни все своє багатство. Тобто не маєтність, а лише гроші…
– Чого це раптом?! – здивувався Степан.
– Бо хоча пан сотник всіляко намагався уникнути участі у майбутній війні, що невідворотно насувалась на Гетьманщину, Моше заздалегідь попередив його, що молодий панич рветься служити гетьману Мазепі, який вже повів переговори з королем Карлом…
– То що, ти наперед знав про це?! – Тепер здивування юнака стало просто безмірним.
– У вищих світах можна багато про що дізнатись, і Всемогутній милостиво дозволив Моше зазирнути одним оком у майбутнє.
– То як посмів ти, свиняча пика, не попередити мого батька про небезпеку?! Що ж ти за вірний радник, якщо промовчав, знаючи…
– Хіба ж пан сотник не намагався відмовити молодого панича найматись на гетьманську службу?
– Так, але…
Зненацька Степан подавився словами, бо згадав, як усе було… Немов живий, перед його внутрішнім поглядом намалювався покійний батько, котрий скорботно мовив: «Не думай, що я благословлю єдиного свого сина на авантюру, я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…» Безперечно, батько мав на увазі Мошку!
– Моше попередив пана сотника про все, – мовив між тим єврей. – Попередив, що молодий панич вже загорівся ідеєю найнятись до ясновельможного гетьмана Мазепи сердюком, що не відступиться від своїх намірів нізащо у світі. І що через це над усіма Раковичами нависне смертельна небезпека. Пан сотник вирішив: «Ну, нехай тоді помру тільки я один, а до братів моїх та до любого мого Степана нехай криваві руки московитів не дотягнуться. Що для цього потрібно?» Моше порадив якнайдорожче заставити всю маєтність, яку лише вдасться заставити, додати сюди всі коштовності й сотникові гроші, за виключенням необхідних для ведення господарства, а зібравши скарб докупи – вивезти подалі від Гетьманщини та вкласти у вигідну прибуткову справу.