– Гаразд, Ваша милосте, – покірно мовив Пауль.
– Юність нетерпляча, – зітхнув принц, – це її недолік.
– Повністю погоджуюся з Вашою милістю, – неохоче підтакнув юнак.
– А якщо погоджуєшся, то будь досконалим! Викоріни цей свій недолік, мій юний друже!
Пауль ще раз вклонився, цього разу мовчки.
– Втім, властива юності нестриманість минає надто швидко, як і сама юність, – граф знов зітхнув. – Свого часу мій Вчитель і мене навчав стриманості так само, як от я навчаю тебе зараз. Причому, кажучи відверто, тільки з часом я оцінив його мудрість, а попервах теж все поривався діяти, причому якнайшвидше! Бажано навіть – негайно. Нічого доброго з того не виходило, і я таки набив декілька ґуль, перш ніж перестав квапитись. Отакі справи, юний мій друже…
– Вашій милості легко говорити, – зітхнув Пауль. – Ваша милість прожили дві тисячі років, ба навіть більше, а от скільки мені відміряв Всевишній…
– Заспокойся: тобі Він відміряв часу достатньо, аби ти здійснив покладену на тебе місію, у чому б вона не полягала.
– Ви певні, Ваша милість? – Пауль допитливо вдивлявся принцеві у вічі.
– А ти сумніваєшся у безкінечній мудрості Всевишнього?
– Ні! Звісно, ні…
– То як може безкінечно мудрий Бог помилитися щодо міри відведеного людині часу? – розвів руками граф.
Юнак знов вклонився, пробурмотівши:
– Ваша милість мене дуже втішили.
– Якщо так, то давай-но зіграємо в одну непросту гру, – в очах принца раптом спалахнули іскорки лукавства.
– Як це?! – Пауль був ошелешений подібною пропозицією. – Хіба ж ми діти, щоб витрачати життя на забавки…
– Ні, юний мій друже, гра ця зовсім іншого роду, – всміхнувся Великий Магістр.
– У що ж ми гратимемо?
– У мовчанку, друже. У мовчанку.
– Навіщо?!
– Бо то є справжній іспит на витривалість. Ти, молодий і нестриманий, спробуй-но посеред ночі якнайдовше мовчки просидіти тут, біля мене – і при цьому не ворухнутись та не заснути.
– А як же Ваша милість?..
– Я зроблю те саме: сидітиму мовчки й нерухомо, здіймаючись у вищі світи та спостерігаючи за образами минулих епох. То як, згода?
– Якщо Ваша милість накажуть…
– Зважаючи на виявлені тобою, юний друже, особистісні якості, зараз я не хочу тобі наказувати. Ти мусиш погодитись сам – цілковито добровільно.
Пауль подумав трохи, потім кивнув:
– Охоче погоджуюсь, Ваша милосте.
– Тільки вкинь до каміна побільше дров, бо до ранку ще декілька годин, – і почнемо…
Доки юнак порався біля каміна, принц якнайзручніше влаштувався у своєму кріслі, поправив теплий плед і ледь чутно прошепотів:
– Насамперед, у вищих світах мені б хотілося знов побачитись із нащадком роду, що мав таке ж саме горде, по-справжньому орлине серце, як і його предки. Щоправда, разом з тим він, на жаль, не уникнув і деяких їхніх помилок…
Рік 1735 від Р. X ., Франція, замок Орлі
Відсунувши убік шторку з віконця карети, граф уважно придивлявся до маєтку, що стрімко летів назустріч. Принаймні здалеку він справляв добре враження: проста й велична, при цьому без зайвих примхливих забаганок сніжно-біла будівля палацу в центрі гармонійно розпланованого парку… Хоча все ще можливо – адже нова паризька мода на занадто пишні й химерні ліпні орнаменти та інші витребеньки торкнулась в основному внутрішнього убранства та меблів.
«Гарне іззовні, загниваюче зсередини – така ця епоха. Що ж принесе нам вісімнадцяте століття від Різдва Христового? Які підточені гниллю «дуби» зламаються під натиском майбутніх буревіїв, що несподівано здіймались в усі часи, в усіх землях?..» – мимоволі подумав граф. Проте наступної ж миті в нього радісно й схвильовано защемило серце: адже поряд з ошатною гравієвою доріжкою, по якій мчала карета, він побачив череду до болі знайомих дерев, дещо нехарактерних для цієї країни…
Але ж стривайте, люб'язний графе! Ви ж не бували… пам'ятайте – ні-ко-ли не бували у тій землі!!! Навіщо ж вашій високості звертати увагу на чужинські дерева?! Не можна, ніяк не можна…
Напустивши на обличчя кам'яний вираз, він ретельно прикрив віконце карети шторкою, немовби й гадки не мав дивитись назовні, та відкинувся на подушки сидіння. Справді, навіщо у вікно висуватись, дорожну куряву ковтати?..
Втім, на місце карета прибула вже хвилин за десять. Дверцята розчинились, і граф побачив, що на чолі почту з дюжини служників, котрі вишикувались неподалік у дві шеренги, зустріти гостя вийшов сам господар.
– Доброго дня, ваша високосте! Дуже пишаюся приємністю особисто познайомитись із нащадком славетного роду Ракоці та приймати його у своєму скромному маєтку. Одразу ж прийміть мої співчуття з приводу нещодавньої смерті вашого шляхетного батька…